Розділ сьомий

енгдон із Брюсом перевалили через гірське пасмо і спустилися у західну долину по обіді того самого дня, коли Тор вийшов із грязьового озерця. О другій годині Брюс подався назад, щоб забрати решту коней, а Ленгдон залишився на узвишші. Озброївшись біноклем, він узявся вивчати довкільні місця. Коли повернувся Брюс із кіньми, мисливці вирушили далі.

Зо дві години вони повільно просувалися понад струмком, там, де ще зовсім недавно ходив Тор. Коли зупинилися на спочинок, до місця, де гризлі стрів Мускву, ще зоставалося милі дві-три. Сліди, залишені Тором на піщаному березі, теж були ще попереду. Та Брюса це анітрохи не бентежило. Він знав, що шлях їхнього гризлі пролягатиме через схили до гірських вершин.

— Знаєш, Джиммі, коли повернешся до себе і сядеш за книжку про ведмедів, не будь дурним, як оті велемудрі писаки, не всі, звичайно, але більшість, — звернувся він до товариша, коли вони сиділи, повечерявши, з люльками у зубах. — Пригадую, два роки тому я цілісінький місяць водив одного природознавця, він так радів, що обіцяв мені надіслати цілий стос книжок про ведмедів та іншого звіра. І надіслав-таки! Заходився я, отже, читати. Спочатку було смішно, а потім мені очі на лоба полізли. Словом, увесь той паперовий мотлох я спалив. Ведмеді набагато цікавіші. Про них такого можна написати!.. І зауваж, при цьому зовсім не обов’язково забивати людям голову усілякими дурницями. Зовсім не обов’язково!..

Ленгдон на знак згоди кивнув:

— Людині роками доводиться полювати — й убивати, убивати, убивати, поки до неї дійде: справжнє задоволення від полювання — не в тому, щоб вистежити й уполювати звіра, і то не просто звіра, а великого звіра. І от коли вона це починає розуміти, відчувати це і серцем, і душею, раптом з’ясовується, що найбільша втіха від полювання не в тому, щоб когось підстрелити, а в тому, щоб залишити його живим. Я хочу знайти того гризлі, і хай там що, а я його знайду! А з другого боку, сьогодні ми мали змогу підстрелити двох інших ведмедів, а я жодного навіть на мушку не взяв. Знаєш, Брюсе, я, схоже, тільки починаю відчувати смак полювання — те справжнє задоволення, яке воно дає. А коли людина полює за всіма правилами, вона вивчає те, що бачить. Тож не хвилюйся, Брюсе, коли я сяду за книжку, то писатиму лише про те, що бачив сам.

Раптом він різко обернувся до Брюса і поцікавився:

— А що то за дурниці такі ти вичитав у тих книжках?

Брюс замислено випустив дим і відповів:

— Що мене там найбільше обурило, так це те, що всі писаки як один стверджують, нібито ведмеді «мітять» територію. Пишуть, що ведмідь, аби позначити свої володіння, зводиться на задні лапи, скільки зможе, робить задирку на стовбурі дерева — і тоді вся округа його. А якщо якийсь зайда зробить позначку вище, то той вшивається геть. Це ж треба до такого додуматись! А якийсь мудрагель і взагалі написав, що один гризлі додумався притягти до дерева колоду і значив дерево, стоячи на ній, щоб його знак був найвищим. Скажи, чи міг би ти вигадати щось подібне?

— Жоден ведмідь не ставить позначок, які б щось означали. Я бачив, як гризлі одкушують шматки деревини чи точать кігті, як звичайні коти, та ще влітку, коли нападає свербіж і облазить хутро, вони можуть ставати на задні лапи і тертися об стовбури. Але ж роблять вони це тому, що їм треба почухатися, а не залишити візитну картку для іншого ведмедя. Карибу, лосі, олені роблять те саме рогами, щоб скинути з них оксамит[40].

— А ще ті писаки вважають, що кожен гризлі має власну територію, але ж це не так — навіть близько не так! Я бачив, як на одному гірському схилі знаходили собі корм вісім здоровенних гризлі! Пригадуєш, два роки тому в невеличкому видолинку — там і милі не було завдовжки — ми підстрелили аж чотирьох ведмедів. Серед гризлі з’являється час од часу отакий верховода, як наш, та це зовсім не означає, що він єдиний володар усієї місцини. Готовий битись об заклад, що у двох долинах знайдеться ще штук зо двадцять отаких ведмедів! А той мудрець, якого я водив два роки тому, не міг сказати, де слід гризлі, а де барибала. А чого варті його теревені про бурих ведмедів!..

Брюс витягнув із рота люльку і розлючено плюнув у вогнище. Отже, це ще не все, подумав Ленгдон. Над усе йому подобалися ці години, коли Брюса, зазвичай мовчазного, проривало, і він балакав, балакав без угаву.

— Бурі ведмеді! — пробурчав він сердито. — Ні, ти тільки вдумайся, Джиммі, він щиро вірив, що бурий — це окремий вид ведмедів[41]! Нема, кажу, на світі такого звіра, а той бурий ведмідь, про якого ти вичитав із книжок, це просто барибал чи гризлі з буруватим хутром. Так він підняв мене на глум — мене, який народився й виріс серед ведмедів! Бачив би ти, які він робив круглі очі, коли я розповідав, якого кольору буває хутро у ведмедів! Він, напевне, гадав, що я маю його за невігласа, й хотів довести мені власну правоту.

Знаєш, Джиммі, навряд чи ще хтось на землі має стільки забарвлень, як ведмідь! Я бачив білосніжних барибалів і гризлі, чорних, як смола, далеко барибалам до них! Я бачив ведмедів бурих, рудих, золотавих, жовтавих — і тих, і других. Повір, забарвленням вони відрізняються не менше, аніж вдачею чи раціоном.

Мені взагалі здається, що більшість тих дослідників приходять до лісу, зустрічають одного-єдиного гризлі, а потім починають підганяти під його портрет увесь ведмежий рід. Але ж дідько б їх ухопив, не можна міряти усіх гризлі на один аршин! Візьми будь-яку з їхніх книг, тобі у будь-якій напишуть, що гризлі — найлютіший хижак і з усього живого чи не найбільший душогуб. А лютий він тільки тоді, коли його загнати в глухий кут. Насправді ж він цікавий, мов дитя, і добра душа, якщо, звісно, йому не допікати. Здебільшого гризлі харчуються всякою зеленню, але трапляються і м’ясоїди. Я бачив гризлі, які полювали на кіз, баранів, на карибу. І бачив інших, вони здобували собі корм на одному схилі зі своєю здобиччю, але їм було байдуже до неї. Джиммі, це дуже цікаві тварини! Про них можна стільки всього розповісти, і зовсім не конче приплітати сюди усілякі нісенітниці!

Брюс вибив із люльки попіл, неначе наголошував на цій останній фразі. Поки він наново набивав її тютюном, Ленгдон запитав:

— Як думаєш, Брюсе, а наш ведмедище — він же, напевне, неабиякий мисливець, правда?

— Не факт, — відповів йому Брюс. — Те, що він здоровило, ще нічого не означає. Колись я знав одного гризлі, ледь більшого за собаку, але він полював на тварин. У тутешніх горах щозими гине чимало всякого звіра, і коли настає весна, ведмеді пожирають їхні рештки. Та поїдання стерва ще не перетворює його на мисливця. В одних ведмедів убивство вже з народження в крові, інші стають убивцями через обставини. Варто вбити один раз — і він робитиме це вже постійно.

Якось у горах я бачив, як коза ніс у ніс зіткнулася з гризлі. Тому не було жодного діла до недолугої кози, але вона так одуріла з переляку, що просто врізалася у нього, ну то він її й порішив. Для ведмедя все сталося настільки зненацька, що він, мабуть, ще з десять хвилин не знав, що з нею робити. Потім ще півгодини обнюхував теплу тушу, а тоді врешті розірвав її. Ось так він уперше скуштував упольованої здобичі. Я його не вбив, і думаю, що відтоді він став великим любителем полювання.