Розділ сьомий

— Хай йому лихо! Ти таке бачив? — озвався він, повільно зводячись на ноги. — Наш ведмедик не спить — він просто мертвий!

Ленгдон швидко піднявся до нього, і вони удвох обігнули скелю. Брюс і далі тримав ніж у руці, а на його обличчя набігло збентеження, від чого воно видавалося трохи кумедним. Якийсь час він заніміло дивився на мертву тварину.

— Скільки живу, такого ще не бачив, — сказав він нарешті, повільно ховаючи ніж у піхви. — Це ведмедиця, у неї були ведмежата, і судячи з усього, ще зовсім малі.

— Вона полізла, щоб дістати гофера, й зірвалася зі скелі, так? — поцікавився Ленгдон. — І розбилась на смерть.

Брюс кивнув.

— Скільки живу, такого ще не бачив, — повторив він. — Я ніколи не міг зрозуміти, як це вони так підривають схили, але такого ще не бачив. Цікаво, де її ведмежата? От нещасні чортенята!

Брюс опустився навколішки й уважно оглянув соски загиблої ведмедиці.

— Малят було не більше двох, а може, й взагалі одне, — підсумував він і підвівся з землі. — Вік — близько трьох місяців.

— І що тепер, вони помруть з голоду?

— Якщо маля одне, то, мабуть, так. Воно одне, молока хоч залийся, добувати додатковий харч потреби не було. Ведмежата — як людські дитинчата: їх можна рано перевести на звичайну їжу, а можна доти годувати молоком, поки воно вже матір не почне наздоганяти зростом. От що буває, коли піти з дому, залишивши дітей самих, — підсумував повчально Брюс. — Якщо колись одружишся, Джиммі, не дозволяй своїй дружині так робити. Трохи за тими дітьми не доглянеш, — і вже маєш мороку: як не хату спалять, то руки-ноги собі поламають.

З цими словами Брюс повернувся і пішов собі далі гірським схилом, уважно оглядаючи долину. Ленгдон пішов за ним, міркуючи про те, яка доля могла спіткати ведмежа чорної ведмедиці. Тим часом Мусква спав на кам’яній терасі, притиснувшись до Тора. Йому снилася мати, яка лежала мертва на горі, але снилась вона живою, і, дивлячись на неї, він тихо пхинькав уві сні.