Розділ третій

 усіх живих істот у цій сонній долині найдіяльнішим був не хто інший, як Тор. Про нього цілком можна було б сказати, що цей ведмідь — яскраво виражена індивідуальність. Тор за вдачею був сплюх, що, між іншим, властиво і деяким людям, і спати лягав дуже рано. У жовтні на нього нападала сонливість, а вже у листопаді він впадав у довгочасну сплячку, що тривала до квітня. Прокидався він на сім-десять днів пізніше, ніж решта ведмедів. Поспати Тор любив, зате коли прокидався, то вже прокидався. У квітні-травні він полюбляв подрімати десь на гірському підсонні, а коли наставав червень, він спав двічі на день, по чотири години. І так тривало до середини вересня.

Коли Ленгдон розпочав своє сходження по дну виярка, Тор був надзвичайно заклопотаний. Він таки докопався до гофера — вгодованого патріарха-гризуна, — проковтнув його, наче муху, а тепер з апетитом наминав «десерт», який складався з білої жирної гусені, що трапилася під лапу, та кількох кислуватих мурах, котрі снували під каменем, перевернутим дужою правицею.

Перекидаючи у пошуках різних «делікатесів» каміння, Тор орудував правою лапою, тоді як дев’яносто дев’ять ведмедів зі ста, а можливо, й сто дев’яносто дев’ять із двохсот від народження — шульги. Тор був «праволапим» ведмедем. Це давало йому неабияку перевагу під час двобоїв з іншими ведмедями, риболовлі, полювання, адже права лапа у гризлі довша за ліву, і ця різниця настільки істотна, що якби він втратив здатність орієнтуватися у просторі, то постійно кружляв би по колу.

Тим часом Тор і далі шукав ласощів, крок за кроком просуваючись до вибалка. Він тримав свою масивну голову при самісінькій землі. Роздивляючись усе впритул, він бачив найменші подробиці. А нюх у нього був тонкий настільки, що, навіть заплющивши очі, він міг би відчути рух однієї мурахи, а їх під каменями сновигали сотні.

Ті камені, які він обирав, щоб перекинути, були здебільшого пласкими. Його могутня правиця, озброєна довгими кігтями, діяла так само вправно, як людська рука. Тор перевертав камінь, обнюхував його своїм чутливим носом, і якщо там було хоч щось поживне, злизував його пласким гарячим язиком, після чого повагом переходив до наступного.

Він робив усе це з надзвичайною серйозністю; так само повагом працює слон, визбируючи розсипану в сухій траві жменю арахісу. Сам Тор не вбачав у своїх діях нічого кумедного, адже природа, наділяючи його такою здатністю, робила це не для глядацької втіхи. Часу гризлі мав досить, і за літо з’їдав сотні тисяч кислуватих мурах, смачної гусені та купу іншої соковитої комашні. Ще додайте сюди силу-силенну гоферів та дрібніших за них гірських кроликів. Доїдаючи цю дрібноту, Тор поповнював свої запаси жиру, життєво необхідного для безперебійної роботи організму, коли він впаде у тривалу зимову сплячку. Не буде цього жиру — не доживеш до весни. Ось чому мудра природа подбала про те, аби його зелено-карі очі на відстані кількох футів розрізняли найменші дрібнички, дарма що на віддалі тисячі ярдів вони були безпорадні.

Тор саме збирався перевернути наступний камінь, як раптом щось його зупинило. Цілу хвилину він стояв, майже геть знерухомілий. Постоявши, почав повільно повертати голову, поводячи носом при самій землі. Він упіймав ледь чутний натяк на надзвичайно принадний запах. Він був настільки слабенький, що Тор міг загубити його при найменшому порухові. Він постояв, щоб остаточно упевнитися, що запах йому не вчувається, тоді розвернувся і спустився униз схилом на два ярди, повертаючи голову то ліворуч, то праворуч та безперервно втягуючи ніздрями повітря. Запах став виразніший. Тор пройшов ще два ярди — запах посилився. Пахло з-під каменя — величезної брили, що важила аж ніяк не менше двохсот фунтів. Тор легенько, самою правицею, відсунув його вбік, немов це був маленький камінчик.

У ту ж мить почувся несамовитий обурений писк, і крихітна смугаста пищуха[24], дуже схожа на бурундука, метнулась убік якраз тієї миті, коли на гніздо із силою, яка переламала б шию оленю, опустилася ліва лапа Тора.

Та гризлі привабив сюди запах не пищухи, а її припасів, складених під каменем. Все, що було сюди принесено, лежало тепер перед ним: аж півпінти[25] земляних горішків, дбайливо складених у невеличкій, вимощеній мохом, ямці. Власне, то не були горіхи в нашому розумінні. Ці плоди нагадували мініатюрні картоплини й були з вишню завбільшки з солодкою крохмалистою, дуже поживною м’якоттю. Тор влаштував собі справжній бенкет і, ласуючи плодами, задоволено бурчав, видаючи кумедні грудні звуки. Попоївши, він повернувся до полювання на гоферів.

Тор не чув кроків Ленгдона, який підкрадався все ближче і ближче дном покрученого виярка. Не чув його запаху, бо вітер змінився і дув тепер з іншого боку. Він уже й думати забув про людський дух, що отруював йому життя й примушував нервувати лише годину тому. Тор був щасливий і задоволений життям, угодоване тіло його аж пашіло силою і здоров’ям.

Ведмідь норовистий, дратівливий, зі сварливою вдачею завжди буде худий. Справжній мисливець з єдиного погляду розуміє, що за звір перед ним. Поганого ведмедя, як і паршивого слона, видно здалеку.

Поглинутий пошуками їжі, Тор крок за кроком підступав до виярка. До нього вже залишалося футів зі сто п’ятдесят, коли раптом несподіваний звук примусив гризлі насторожитись. Це Ленгдон, щоб краще прилаштуватися для стрільби, подерся крутим вибалком і зненацька зачепив камінь. Той із гуркотом покотився униз, захоплюючи із собою інші камінці. За шістсот ярдів від нього, біля початку виярка, упівголоса вилаявся Брюс. Він бачив, як по-собачому присів Тор, як підняв голову. І вирішив, що просто звідси стрілятиме у ведмедя, коли той дремене геть.

Тор просидів отак півхвилини. Тоді звівся і пішов до виярка — неквапливо, обачливо. Ленгдон, відсапуючись та проклинаючи у думках свій нещасливий жереб, — до краю виярка залишалося якихось десять футів! — щосили дерся догори. Він чув, що Брюс йому щось кричить, але не зрозумів, що той намагається застерегти його. Одчайдушно чіплявся руками й ногами за сланець, за каміння, він мав якнайшвидше подолати три-чотири ярди, які залишалися до краю вибалка.

До нього було вже рукою подати, коли Ленгдон на мить зупинився і поглянув угору. І остовпів, наче громом уражений. Добрих десять секунд він не міг поворухнути ані рукою, ані ногою: простісінько над ним нависали страшна масивна голова і широченні плечі. Ленгдон бачив широко роззявлену пащу, вищирені ікла, з палець завбільшки, очі, що палали зелено-червоним вогнем...

Тор уперше в житті бачив людину. Величезні ведмежі легені заповнив гарячий людський дух. Аж раптом гризлі різко відвернувся від нього, відсахнувшись, немов від чуми. Стріляти Ленгдон не міг, бо рушниця була затиснута між ним та кам’янистою стіною. Щосили працюючи руками та ногами, він знову подерся вгору. Уламки каменю і сланцю дощем летіли з-під нього, проте збігла ще добра хвилина, перш ніж він опинився нагорі.

Тим часом Тор відбіг уже майже на сотню ярдів. Він швидко гнав до ущелини, і збоку здавалося, що це котиться по землі величезна волохата куля. З долини, звідти, де закінчувався виярок, сухо ляснула рушниця Отто. Ленгдон також швиденько зупинився, припав на праве коліно і вистрелив у ведмедя, до якого було з півтораста ярдів.

Іноді година — ба навіть хвилина — перевертає з ніг на голову життя істоти, і саме це сталося з Тором за ті десять секунд, які шаленим вихором промайнули після першого пострілу Отто. Він спізнав людський дух. Він побачив людину. А тепер ще й відчув.

Сяйнув сліпучий спалах, дуже схожий на блискавки, які не раз і не два розкраювали небо над цим лісом, і щось ударило в нього, увігналося в тіло, розпеченим ножем увійшло у плоть. Цей спалах болю супроводжувався лунким гриманням. Він підіймався схилом, коли куля вдарила його у передпліччя і пройшла навиліт, розірвавши тугу шкуру, не зачепивши, однак, кістки. Тор відбіг від виярка на двісті ярдів, коли це сталося. А як між ним та виярком було вже триста ярдів, розпечений метал обпік йому ще й бік.

Проте жоден із цих пострілів не мав істотних наслідків для величезного гризлі, його не звалили б і двадцять подібних влучань. І все ж таки, діставши другу кулю, він зупинився, обернувся до нападників і розлючено загарчав. Цей звук — грізний, лункий, немов громовиця, — був наче ревище оскаженілого бика, він розлігся по горах на добру чверть милі.