Розділ одинадцятий

op був у тому стані, який індіанці називають пімутао. Його тваринний розум одразу зрозумів, що два і два — це все-таки щось, і хоча він не знав, що два й два — це чотири, його життєва математика була по-своєму наукою точною, і вона стверджувала: треба йти прямо на північ.

Тої миті, коли Ленгдон і Брюс дійшли туди, де бараняча стежка йшла гірським пасмом, і слухали далекий гавкіт псів, маленький Мусква був на грані відчаю. Здавалося, блуканню за Тором уже не буде кінця-краю.

Через годину після того, як вони зійшли з баранячої стежки, двоє ведмедів дочвалали до невеликого узвишшя, де проходила лінія вододілу. Звідси один струмок ніс свої води до озера Такла, а другий прямував на північ, до річки Бебін, що впадала у Скіну. Швидко спустилися у якесь пониззя, і Мусква вперше у житті ступив на болотистий ґрунт. Подекуди трава була така густа й буйна, що він не бачив Тора, й орієнтуватися доводилося на звук.

Струмок ставав дедалі ширшим і глибшим, подеколи траплялося обминати чорні застояні водойми, що здавалися Мускві бездонними. І завдяки цим водоймам час од часу йому вдавалося трохи відпочити. Досягши чергового озерця, Top зупинявся біля водяної крайки і принюхувався. Схоже, він щось шукав, але поки що не знаходив. І щоразу, рушаючи далі, Мусква напружував останні сили, плентаючись за гризлі.

Коли до того місця, звідки Ленгдон і Брюс озирали долини, було добрих сім миль, Тор нарешті знайшов відповідне озерце. Мускві, якому дотепер траплялися лиш неглибокі прозорі водойми у сонячних видолинках, воно здалося темним і похмурим. Ліс упритул підступав до нього, і його води здавалися чорними. У густому очереті не замовкало незнайоме птаство. Над озером здіймався густий, ще не звіданий Мусквою дух, настільки принадний, що ведмежаті засмоктало під ложечкою. Мусква не втримався і лизнув ледь стривожене плесо.

Тор постояв хвилину-другу, вдихаючи пахощі, що линули над водою. Тут водилася риба.

Постоявши, гризлі тихо побрів берегом озерця і незабаром дійшов до потічка, що впадав у нього. Він мав завширшки щонайбільше двадцять футів, а його темні води здавалися нерухомими і такими ж глибокими, як товща озерної води. Тор пройшов ще сотню ярдів проти течії й опинився біля греблі — кількох повалених дерев, які лежали упоперек струмка. Воду перед греблею вкрила зелена ряска. Тор, добре знаючи, що можна знайти під ряскою, обережно видерся на греблю і вийшов на середину струмка. Правою лапою легко відгорнув ряску, і перед ним утворилося віконце чистої води.

Маленькі блискучі очі Мускви пильно стежили з берега. Ведмежа розуміло, що Тор шукає тут якийсь прокорм, воно не розуміло іншого: як гризлі добуватиме його з води. Це спантеличувало, але водночас бентежило і загострювало увагу, навіть утома не могла цьому завадити.

Тор долічерева розпростерся на греблі, а голову і правицю звісив над загатою. Зануривши лапу приблизно на фут у воду, закляк непорушно. Він чітко бачив усе крізь водну товщу аж до самого дна. Перші миті було видно лише дно, кілька гілок і випростану лапу. Аж ось на глибині стрімко майнула довга тінь форелі, футів п’ятнадцять завдовжки. Відстань до неї була чимала, і Тор даремно не каламутив воду.

Гризлі терпляче чекав, і дуже скоро його терпець було винагороджено. Чудова, з червоними цятками рибина кулею вилетіла з-попід ряски, аж Мусква вискнув з несподіванки і переляку. Дужа Торова лапа здійняла фонтан майже на дюжину футів заввишки, і форель глухо гепнулася на землю за лічені фути від Мускви. Той, мов шуліка, налетів на рибу і вп’явся своїми гострющими зубками у блискуче в’юнке тіло.

Тор на греблі підвівся, але побачивши, що рибиною безроздільно володіє Мусква, знову розлігся на колодах. Мусква вже доїдав цей перший рибальський трофей, коли над плесом шугонув новий фонтан, і на берег, кружляючи в повітрі, полетіла друга форель. Тепер Тор не барився, одразу узявся до риби, бо таки зголоднів.

У той день біля тінистого струмка був справжній бенкет! Тор викинув з-під ряски п’ять рибин, та Мусква й однією так нашпигувався, що вже не приймала душа.

Після трапези вони на декілька годин забилися у прохолодний сховок поблизу водяної греблі. Мусква спав, але його сон став сторожкий, тривожний. Він уже розумів, що мусить сам про себе дбати, і вуха його потроху вчилися розпізнавати й читати різні звуки. Він щоразу прокидався, коли Тор ворушився чи глибоко зітхав уві сні. Після нинішнього переходу Мусква побоювався, що може втратити свого великого друга і годувальника. Він був рішуче налаштований на те, щоб не дати прийомному батькові вшитися так, щоб він, малий Мусква, того не чув і не бачив. Та Тор і не збирався утікати від маленького попутника. Мало того, він навіть привернувся до ведмежати.

Бажання попоїсти форелі та страх перед людьми — не лише ці дві причини привели Тора у пониззя, де брала свій початок річка Бебін. У ньому цілий тиждень наростало якесь бентежне почуття, а в ті останні два-три дні, коли відбулися зустріч із людьми і двобій із барибалом, воно досягло свого піку. Якесь дивне невдоволення, нездоланний потяг переповнювали Тора, і поки Мусква спав, зручно умостившись серед чагарів, гризлі весь час нашорошував вуха, сподіваючись щось почути, і раз у раз принюхувався. Він шукав свою подругу. Стояв пусковепесім — місяць линяння — і щороку в цей час або в кінці «місяця відкладання яєць», як тут іще називали червень, він вирушав на пошуки ведмедиці, яка приходила сюди із західних гір. Він майже в усьому тримався раз і назавжди вироблених звичок, й однією із них було щороку приходити сюди, до витоків Бебін. По дорозі Тор ніколи не гребував нагодою поласувати фореллю, й що більше він її з’їдав, то дужче пахнув. Навряд чи він робив це навмисно, щоб здаватися привабливішим своїй обраниці, але факт залишається фактом: після форельної дієти від нього відгонило так, що він міг скорити серця багатьох ведмедиць.

Коли до заходу сонця залишалося години дві, він підвівся, потягнувся всім тілом і вивудив ще дві форелі. Мусква з’їв голову однієї рибини, Тор — усю решту, і вони почалапали далі.

Той світ, до якого вступав зараз Мусква, був йому вдивовижу. Тут не було вже освоєних знайомих звуків. Тихий, притлумлений легіт залишився там, у горішній долині. Тут же не було ані ховрахів, ані білих куріпок, ані вгодованих гоферів, що сновигали б туди-сюди. Вода у цьому озері була тиха, глибока і темна, а ліс підступав так близько, що з води біля берега випирало коріння дерев. Тут не знайти було скель, по яких можна лазити, зате траплялися м’які від надміру вологи колоди, густий вітролом і купки чагарів. І навіть повітря було тут інакшим — спокійним, непорушним. Ведмежі лапи нечутно ступали чудовим килимом з моху, подеколи вони тонули в ньому аж по плечі. Незвичний морок лісу аж кишів дивовижними тінями, у повітрі терпко пахло прілістю і гниттям.

Тор пішов повільніше. Здавалося, тиша, морок і застояний дух розбудили його підозріливість. Він ішов тихо, часто зупинявся, оглядався і нюхав повітря. Він обнюхував крайки озер під корінням дерев. При кожному новому звуці уклякав, низько пригинав голову і нашорошував вуха.

Кілька разів Мусква бачив у мороці лісу летючу тінь. Це була велика сіра сова, що взимку одягається у біле. А коли сутеніло, на шляху йому трапився звір з великими очима, з вигляду ніби хижак. Побачивши Тора, він прудко, як копнутий м’яч, дременув геть. Це була рись.

Ще не зовсім споночіло, коли Тор швидко вийшов на прогалину, і Мусква побачив спочатку струмок, а трохи оддалік — чималу загату. У повітрі густо пахло не відомими йому створіннями. Цей запах належав не рибам, але линув від води. Посеред водойми, просто з-під плеса, здіймалися три-чотири чималі купини, які скидалися на круглі курені, укриті ззовні шаром глини.