Розділ сімнадцятий

ажке уривчасте дихання, придушений звук, який так і не став криком, — оце й усе, на що спромігся Ленгдон, коли побачив прямо перед собою велетенського ведмедя. Тривало це не більше десяти секунд, але йому здалося, що збігли години.

Першою майнула думка про те, що він тут безпорадний, як дитя. Навіть тікати не було куди: за спиною стриміла прямовисна скеля. У долину теж не побіжиш, бо там, де він був, карниз різко обривався униз, утворюючи урвище завглибшки із сотню футів. Залишалося просто сидіти і чекати смерті, такої ж лютої, як і смерть його собак.

Та навіть опинившись на порозі вічності, Ленгдон не втратив здатності оцінювати ситуацію. Він устиг побачити, як налилися кров’ю очі гризлі; доброго це не віщувало. Помітив оголений шрам на спині, що залишився від кулі з його, Ленгдонової, рушниці. Побачив залисину на передпліччі, куди навиліт поцілила друга куля. Зауваживши усі ці подробиці, він уже ні миті не сумнівався, що гризлі вистежив його, як звіра! Він простував за ним карнизом, допоки не загнав у цей мішок. І тепер сповна поквитається за все лихо, якого зазнав від мисливця.

Тор ступив крок назустріч — один лише крок, граціозний, м’який, і звівся на повен зріст. Навіть у таку хвилину Ленгдон спромігся відзначити, який величний цей звір. Сам він стояв нерухомо і не зводив з ведмедя очей. Для себе Ленгдон уже вирішив, що робитиме, коли ця гора м’язів посуне на нього. Тоді він просто стрибне в урвище. Так матиме хоча б один шанс залишитися живим. Хто знає, а раптом трапиться тераса чи скеля, яка зупинить його падіння...

А що Тор?

Він набрів на людину неждано-негадано, не сподіваючись цієї зустрічі. Ось він, той самий мисливець, який не давав йому спокою, який завдав йому стількох страждань. Один помах лапи — і залишиться від нього мокре місце! Яким слабким, блідим, зіщуленим був він поруч із ним. Куди ж поділися усі його оглушливі громи та пекучі блискавки? І чому він мовчить, мов без’язикий?

Навіть собака грізніший, ніж мисливець, адже він хоч кусається. Собака валує, гарчить, врешті-решт, він може розпочати сутичку. А це створіння, що звалося людиною, не робило ні першого, ні другого, ні третього. І у масивній голові ведмедя повільно ворухнувся глибокий сумнів. А чи могла оця зморхла, ница, перестрашена істота завдати йому бодай найменшої шкоди? Запах людини лоскотав його ніздрі. Він був густий, насичений, та цього разу не супроводжувався болем.

І раптом так само неквапно Тор опустився на чотири лапи. Його очі суворо дивилися на людину.

Якби Ленгдон бодай ворухнувся, йому неминуче настав би кінець. Але Тор, на відміну від людей, не був убивцею. Він постояв ще півхвилини, чекаючи нападу чи іншої загрози. Не дочекавшись нічого, він не на жарт спантеличився. Поводив носом при самій землі, і Ленгдон бачив, як гаряче дихання ведмедя здійняло хмарку куряви. А потім знову настала нескінченна півхвилинна пауза, під час якої гризлі та мисливець пильно вивчали одне одного.

Надивившись, ведмідь дуже повільно, немов іще вагаючись, розвернувся упівоберта і загарчав, ледь вишкірившись. Але причин для нападу він так і не побачив: той зіщулений карлик із блідим обличчям, що тулився до скелі, не зробив нічогісінько такого, що можна було б розтлумачити як виклик. Тор бачив, що втекти той не зможе, — тераса впиралась у скелю. Якби там був прохід, для Ленгдона все могло б скластися інакше. Але шлях був відрізаний, і Тор, низько схиливши величезну голову і клацаючи пазурами, наче кастаньєтами, неквапно подерся туди, звідки прийшов.

І тільки після того Ленгдон зрозумів, що знову дихає, а в його грудях б’ється серце. Він з полегкістю глибоко зітхнув. Коли підвівся, ноги були наче ватяні. Він вичікував — хвилину, другу, третю, — тоді обережно пройшовся до повороту тераси, за яким зник Тор.

Шлях був вільний, і Ленгдон, сторожко прислухаючись та пильно придивляючись до всього, своїми ж слідами повернувся на терасу між долинами. Руки його ще стискали уламки рушниці. Дійшовши до краю тераси, він швидко сховався за величезною брилою.

Ярдів за триста від нього йшов Тор. Ведмідь неквапом переходив гребінь, прямуючи до східної долини. Ленгдон дочекався, коли гризлі спуститься схилом, потім знову підійметься і щезне за пасмом, і лиш тоді пішов у тому напрямку, що й він.

Коли Ленгдон досяг схилу, де на нього чекав стриножений кінь, за Тором уже й слід прохолов. Кінь був на місці.

Лише опинившись у сідлі, Ленгдон почувся у повній безпеці. Несподівано він засміявся — то був напружений, нервовий сміх, — ковзнув поглядом по долині й заходився набивати люльку тютюном.

— Ти не ведмідь — ти величезний бог ведмедів! — прошепотів він тихенько, коли до нього повернувся голос. Від дивного збентеження тремтів кожен м’яз. — Ти... ти страховисько, а в серці в тебе милосердя більше, аніж у людини! — І зовсім тихо, ніби сам не розумів, що каже, він додав: — От якби я загнав тебе в глухий кут — я б тебе вбив! А ти... Ти пречудово бачив, що мені нема куди подітися, і, проте, залишив мене живим!

Ленгдон поїхав до стійбища, і тепер він уже розумів, що нинішній день підбив останній, вирішальний підсумок у тій величезній зміні, яка вже стільки часу визрівала у ньому. Він віч-на-віч зустрівся з Володарем Гір, він уже зазирав в очі смерті — і от в останню мить чотириногий звір, якого він ловив і навіть устиг поранити, відмовився його карати. Ленгдон не тішив себе сподіванням, що Брюс поставиться до його вчинку з належним розумінням. Горянин був надто далекий від цього. А що ж до нього, Ленгдона, то саме цей день, ця година стали віхою у його житті, проминувши яку він уже ніколи не підніме руку ні на гризлі, ні на іншого ведмедя. Він пам’ятатиме цей день до скону.

Діставшися табору, він нашвидкуруч приготував обід і поки їв, спостерігаючи за Мусквою, у його уяві малювалися плани на подальші дні та тижні. От завтра він попросить Брюса, щоб той пішов до Метусина і зупинив його, й вони уже не полюватимуть на цього велета-гризлі. Вони підуть далі, до Скіни, а можливо, й дійдуть до околиць Юкону, а на початку вересня повернуть на схід, у край карибу, дійдуть до прерій, які починаються за Скелястими горами, а там і до поселень зовсім не далеко. Мускву він забере із собою. Там, серед людей і міст, він і Мусква будуть нерозлийвода. Ленгдон ще не думав, що означало б для Мускви подібне життя.

Минула вже друга година. Ленгдон ще тішив себе мріями про нові, неходжені стежки, які ведуть на північ, коли раптом якийсь несподіваний звук вивів його із задуми. Сам звук з’явився тут раніше, але досі сприймався ним як невід’ємна частина дрімотного гомону, який наповнював долину. Однак із кожною хвилиною цей звук ставав гучнішим, дедалі більше вирізнявся на загальному тлі. Урешті Ленгдон підвівся з-під дерева і вийшов з лісу на відкрите місце, де було краще чути.