Розділ сьомий

— І все-таки, — не погодився Ленгдон, — я думаю, що це залежить від розміру звіра. Якщо ведмідь їсть м’ясо, то він має бути і дужчим, і більшим, ніж той, який харчується всякою зеленню, чи не так?

— Оце і є одна з тих загадок природи, про яку ти напишеш, — зі сміхом відповів йому Брюс. — Чим можна пояснити те, що ведмідь у вересні нагулює стільки сала, що ледве ходить, тоді як основний його харч — ягоди, мурахи і дрібна звірина? Ти від дикої смородини дуже погладшаєш? Чому він виростає за чотири чи п’ять місяців у сплячці, коли весь цей час і не їсть, і не п’є? А чим поясниш, що ведмедиця місяць, а часом і два годує ведмежат своїм молоком, навіть не прокидаючись? Адже вони з’являються на світ, коли сплячка лише на дві третини позаду. І чому ведмежата такі малі? Той дослідник ледь не луснув од сміху, коли я розповів йому, що при народженні маля гризлі лиш трохи більше, ніж кошеня простої домашньої кішки.

— Є на світі такі дурні, які не хочуть помічати навіть очевидних фактів, їх мало, але вони є, — сказав Ленгдон. — А зрештою, вони в цьому не винні. Ти не повіриш, Брюсе, але років чотири-п’ять тому я б і сам у таке нізащо не повірив. Я б і зараз не вірив, якби ми не надибали тих ведмежат в Атабасці, пригадуєш? Одне заважило одинадцять унцій, а друге аж дев’ять!

— А їм, Джиммі, уже був тиждень від народження. Та й мати була нівроку — вісімсот фунтів.

На якийсь час обидва замовкли і тільки мовчки пахкали люльками.

— Сказати кому — не повірить, — озвався нарешті Ленгдон. — Але це чиста правда. І зовсім не примха природи, а навпаки, — її завбачливість. Якби ведмежата були менші за ведмедицю у стільки разів, у скільки кошенята менші за кішку, вона б їх просто не змогла вигодувати, адже до закінчення сплячки ще не один тиждень, а вона весь цей час і не їсть, і не п’є. Хоча одне тут не збігається: у середньому барибал удвічі дрібніший, ніж гризлі, а малята барибалів при народженні набагато більші, ніж маленькі гризлі. І хто б мені це розтлумачив?

Раптом Брюс аж зайшовся веселим сміхом.

— Джиммі, це ж простіше простого! — вигукнув він крізь сміх. — Пригадуєш, як ми торік у долині збирали суниці, а вже за дві години, зійшовши у гори, грали у сніжки? Чим вище ти сходиш, тим холодніше там повітря, так? Ось і тепер, першого липня, вилізь на будь-яку вершину — ураз закоцюбнеш! Так от, Джиммі, гризлі залягають у сплячку там, де високо і зимно, а барлоги барибалів набагато нижче. Коли на висоті, де спить гризлі, вже випало чотири фути снігу, барибал ще гуляє долинами, лісами, запасаючи жирок. Його сплячка починається на тиждень, а часом і на два пізніше, ніж у гризлі, а навесні він прокидається на тиждень-два раніше. Під час залягання він товщий, ніж гризлі, а коли прокидається, то не такий худий. Ось чому малята барибала більші, ніж у гризлі. Просто в їхньої матері більше молока. Я думаю, причину слід шукати тут.

— Ти поцілив просто в яблучко! — захоплено вигукнув Ленгдон. — Мені це, Брюсе, і на думку не спадало!

— О, на світі чимало такого, про що ти навіть не замислюєшся, поки з ним не зіткнешся, — мовив горянин. — Ось ти щойно сказав: найбільше задоволення від полювання дістаєш тоді, коли починаєш розуміти, що можна не тільки убивати, а й залишати живим. Коли ти міг убити, але не вбив. Якось я сім годин пролежав на чубку гори, дивився, як басують барани, і дістав задоволення більше, аніж якби перестріляв усю отару.

Брюс підвівся й потягнувся. Після вечері це завжди означало: пора вже пізня, тож час лягати спати.

— Завтра буде гарна днина, — сказав Брюс, позіхнувши. — Дивись-но, як сніг на вершинах біліє.

— Брюсе...

— Що?

— Як думаєш, скільки важить наш бурмило?

— Фунтів тисячу двісті, а може трохи більше. Це не мені, а тобі пощастило зустрітися з ним ніс у ніс. Якби там був я, Джиммі, ми вже сушили б його шкуру!

— І в яких він кондиціях?

— Судячи з того, як він лазить по горах, я дав би йому років десять-дванадцять. Можна сказати, він у розквіті сил.

— Брюсе, а дуже старі ведмеді тобі траплялися?

— Авжеж, причому деякі були такі старі, що їм уже й костури не завадили б, — озвався Брюс, розв’язуючи шнурівки на черевиках. — Доводилося й таких підстрілювати, що вже й зубів не мали.