Розділ чотирнадцятий

идячи у своєму сховку, Мусква чув останні звуки сутички на кам’яному карнизі. Ущелина — звичайна тріщина у кам’янистій породі — скидалася формою на літеру V, і Мусква забився у неї на всю глибину. Він бачив Тора, який проходив по карнизу уже після того, як здолав четвертого ерделя. Чув, як проклацали по каменю ведмежі кігті, і зрозумів, що гризлі пішов далі, а за ним побігли і його переслідувачі.

Однак виходити він ще боявся. Ці дивні звірі, вихопившися сюди з долу, нагнали на нього смертельного жаху. От Піпунаскуса він не боявся взагалі. І навіть величезний барибал, якого переміг недавно Тор, не викликав у Мускви такого жаху, що його вселяли у нього незнайомі створіння з червоними пащами й білими іклами. Тож він не поспішав вилазити зі свого сховку і сидів, загнаний в ущелину, наче пиж у рушничний ствол.

Однак ще не вщух удалині собачий лемент, як Мусква почув інші, ближчі звуки, і затремтів ще дужче. Це стрімко вибігли із-за кам’яної брили Ленгдон і Брюс. Побачивши мертвих ерделів, вони різко зупинилися, а Ленгдон від несподіванки навіть скрикнув.

Люди стояли за якихось двадцять футів від малого ведмежати. Він уперше в житті чув людські голоси. Уперше запах їхнього поту лоскотав його ніздрі, і він був ні живий ні мертвий від не знаного досі страху. Потім хтось із мисливців зупинився просто навпроти виходу з ущелини, і Мусква вперше у житті побачив, як виглядає людина. А вже за мить людина щезла.

Трохи згодом Мусква почув звуки пострілів. Собачий лемент помалу стихав, віддаляючись, поки зовсім не ущух. Доходила третя година дня, а оскільки в горах о цій порі усе відпочиває, то всюди панувала тиша.

Мусква довго сидів, зачаївшись і постійно прислухаючись. Однак нічого не чув. Тепер його почав діймати інший страх — страх залишитися без Тора. Проте він не втрачав надії, що гризлі повернеться до нього. Ще годину він провів в ущелині, усім своїм тільцем втискаючись у камінь. Згодом почувся легенький тупіт, і на карнизі показався малий бурундук. Він сторожко розглядав розтерзаного пса. Мусква трохи посміливішав. Він підняв вуха і тонесенько пхинькнув, немов прохаючи в бурундука, єдиного живого створіння поблизу, співчуття та підтримки у цю непросту годину страху та самотності.

Дюйм за дюймом, крок за кроком, Мусква почав вилазити зі схованки. Аж ось мала кошлата голова виткнулася з ущелини, роззирнулась навкруги. На карнизі було порожньо, і він рушив до бурундука. Той пронизливо завищав і дременув у свій сховок, а Мусква знову залишився сам. Постояв декілька секунд, не знаючи, куди податися. У повітрі чути було важкий запах крові та людського поту. Нарешті ведмежа розвернулося і посунуло на гору.

Він знав, що Тор пішов туди, куди прямує він, і якби вмів думати й сподіватися, то всі його теперішні думки та сподівання були б про те, як найшвидше наздогнати гризлі — його заступника і друга. Страх втратити Тора був настільки сильним, що перед ним тьмянів навіть жах, якого нагнали сьогодні на Мускву собаки і люди.

З його нюхом він міг іти слідами Тора, навіть заплющивши очі. Ще не охололий слід теплим шлейфом висів над землею, і Мусква, петляючи, швидко підіймався схилом. Час від часу траплялися місця, заважкі для його куцих лапок, але він не здавався, уперто просувався далі. Надія і свіжий запах Торового сліду неначе додавали йому сил.

Аж за годину він дістався сланцевого поясу гори, що залягав до лінії снігу, до неба, і коли до вершини гори залишалося триста ярдів, була вже четверта година. Тут, угорі, він уже не сумнівався, що зможе відшукати Тора. Та страх не полишав його, і він, заганяючи кігті у піддатливий сланець, і досі тихенько пхинькав.

Відколи Мусква розпочав це сходження, він ще жодного разу не підводив очей до гребеня гори. Щоб зробити це, він мав би зупинитися і повернутися боком, бо схил був таки крутий. І коли ведмежа подолало половину шляху до вершини, то воно не бачило ані Ленгдона, ані Брюса, коли ті вийшли на вершину з протилежного боку і почали спускатися назустріч.

Запаху людей воно теж не відчуло, бо вітер віяв на вершину, а не з неї. Отож, навіть гадки не маючи, що він тут не сам, Мусква ступив на снігову поверхню. Він радо обнюхав величезні відбитки Торових лап і пішов далі туди, куди вони вели. А вище на схилі чекали, затаївши подих, Ленгдон і Брюс. Вони поскладали рушниці на землю і тримали в руках похапцем здерті сорочки з грубої фланелі. Коли відстань між ними та Мусквою скоротилася менш як до двох десятків футів, вони зі стрімкістю снігової лавини накинулись на ведмежа.

Мусква закляк від несподіванки, і лиш тоді, коли Брюс опинився майже поруч, до нього повернулася здатність рухатися. Лише в найостаннішу мить він побачив і усвідомив загрозу, і коли Брюс, розіп’явши сорочку, наче сітку, скочив до нього, Мусква метнувся вбік. Брюс, розпростершись на землі і нагорнувши повний оберемок снігу, притиснув сорочку до грудей, гадаючи, що спіймав ведмежа. У ту ж мить Ленгдон рвонувся вперед, але, перечепившись об довгі ноги Брюса, полетів сторчака засніженим схилом.

Щодуху, як тільки дозволяли куці лапки, Мусква погнав по схилу. Наступної миті Брюс уже мчав за ним, а за Брюсом, відстаючи на десяток футів, гнався Ленгдон.

Раптом Мусква різко повернув убік, і довготелесий Брюс, який вже добряче розігнався, пробіг ще футів тридцять-сорок униз по схилу, перш ніж зумів загальмувати, зігнувшись удвоє, мов складаний ножик, і впираючись руками, ногами, ліктями й навіть плечима у піддатливий сланець.

Ленгдон повернув на ходу й щодуху летів тепер за Мусквою. Наблизившись, він з розгону кинувся на землю, тримаючи сорочку, наче сітку, але в ту ж таки мить ведмежа примудрилося ухилитися вбік. Ленгдон схопився з роздертим обличчям, з присмаком глини у роті.

Однак, ухилившись від Ленгдона, Мусква вилетів просто на Брюса, і перш ніж він устиг повернути ще раз, його упіймала цупка фланелева сорочка. Ураз стало темно, задушливо, а над головою зловісно пролунало переможне:

— Упіймав!

Та навіть опинившись у пастці, Мусква відчайдушно дряпався, кусався і гарчав. Утримуючи ведмежа, Брюс ледве дочекався Ленгдона з його сорочкою. Удвох вони сповили Мускву, наче немовля. Він був замотаний так туго, що навіть лапами не міг поворухнути. Несповитою залишалася лише голова. Кругла, кошлата, з переляканим поглядом, вона смішно крутилася над фланелевим згортком. Видовище було настільки кумедним, що мисливці на мить забули про свої негаразди і зайшлися веселим сміхом.