Розділ четвертий

овечерявши, Ленгдон і Отто сиділи коло бальзамово-ялинових заростей перед багаттям і курили люльки. Тут, у горах, ночі були прохолодніші, тож Брюс постійно підкидав у полум’я сухе ялинове гілля. Укотре підкинувши дровець, він потягнувся усім своїм довжелезним тілом, зручніше сперся головою та плечима на стовбур дерева і, мабуть уже вп’яте за цей вечір, захихотів.

— Ну й дідько з тобою, смійся на здоров’я! — буркнув Ленгдон. — Кажу ж тобі, Брюсе, я двічі влучив у нього — як мінімум двічі! — а ти бачив, як мені було незручно!

— Ага, особливо тоді, коли він зверху вишкірився на тебе, — озвався Брюс, який від самої лише згадки про зустріч Ленгдона і гризлі одразу мало не лускав зо сміху. — Джиммі, та з такої відстані його можна було й каменем прибити!

— Але ж рушниця була піді мною!.. — вже удвадцяте виправдовувався Ленгдон.

— А хто тобі сказав, що коли йдеш на гризлі, рушницю треба пузом притискати до землі? — ущипнув його Брюс.

— Стінки в тому виярку дуже круті. От і хапався, чим тільки міг. Якби вони були ще крутіші, довелося б і зубами чіплятися.

Ленгдон сів прямо, вибив попіл із люльки, знову набив її тютюном.

— А знаєш, Брюсе, це — найбільший з усіх гризлі, що живуть у Скелястих горах!

— Джиммі, якби твоя рушниця не опинилася під тобою, а була там, де їй належить, ти зараз мав би першокласний килим для свого барлога.

— Так я його й матиму, що б ти не казав, — озвався Ленгдон. — Я навіть вирішив, що ми робитимемо далі. Ми розкинемо тут табір. І я вполюю цього гризлі, навіть якщо для цього доведеться все літо змарнувати у цих горах. Для мене він один важить більше, ніж десять інших ведмедів десь на Файрпен-Рейндж. Дев’ять футів заввишки, а може, й ще більше! Голова — що цебрина, а хутро на плечах — дюймів чотири завдовжки, не менше! Я навіть не певен, чи шкода мені, що я його не поклав одразу. Що не кажи, йому добряче перепало, і він тепер зі шкури буде пнутися, аби довести, хто тут старший. На нас чекає дуже веселе полювання!

— Що правда, то правда, — погодився Брюс, — особливо тоді, коли зіткнешся з ним десь так за тиждень, поки він ще не оговтався від ран. І ось тоді, Джиммі, я радив би тобі тримати рушницю напоготові.

— Ну то як ти дивишся на те, щоб ми стали тут табором?

— Непогана ідея. Повно дичини, гарна трава для коней, чудова вода... — Брюс на хвильку замислився і додав: — А рани у нашого гризлі неабиякі. Там, на перевалі, кров з нього просто юшила.

Ленгдон при світлі багаття заходився чистити свою рушницю.

— Як думаєш, він може піти звідси — зі своєї території?

Брюс скептично пирхнув.

— Піти? Чи то пак, дати драла? Ну, якби на його місці був барибал[29], то він так, мабуть, і зробив би. Але ж то гризлі — найгрізніший володар цих місць. Цілком можливо, що певний час він носа не поткне до цієї долини, але щоб зовсім піти звідси... Ні, на це навіть не сподівайся. Чим важче поранений гризлі, тим більше він шаленітиме, а докучаючи йому все більше й більше, ти просто доведеш його до сказу, тож він радше помре, ніж відступить. Ну що ж, якщо тобі так прикортіло добути саме цього гризлі, то він од нас нікуди не втече.

— Прикортіло, — промовив із притиском Ленгдон. — Або він поб’є всі ведмежі рекорди, або я нічого у цьому не тямлю. Він потрібен мені, Брюсе, дуже-дуже. Як гадаєш, ми вранці його вистежимо?

Брюс похитав головою і відповів: