Розділ п’ятий

op дійшов до цієї ущелини ще на світанні. Після грязьових ванн тіло все затерпло, хоч біль трохи ущух та й пекло вже не надто. Рани й досі боліли, проте вже зовсім не так, як учора. Зараз він потерпав не стільки від пораненого передпліччя чи якоїсь іншої рани, скільки від загальної слабкості. Тепер він просто нездужав, і якби він був людиною, то лежав би у ліжку, йому міряли б температуру, коло нього сидів би лікар, тримаючи за руку, та відраховував пульс. Однак Тор не був людиною, тож йому не залишалося нічого іншого, як спроквола, ледве переставляючи лапи, чалапати ущелиною. Невтомний, невситимий ласун, зараз він навіть не думав про їжу. Їсти не хотів і не міг.

Тор часто припадав до струмка, й вода приємно холодила розпашілий язик. І ще частіше обертався назад, вдихаючи запахи, які приносив вітер. Він знав, що десь там, позаду, залишилися людський дух, незнайомі громи і такі самі незнайомі блискавки. Усю минулу ніч він був немов солдат на варті, та й тепер тримався сторожко.

Тор не знав, якими саме ліками потрібно лікувати різні недуги. Він не був ані ботаніком, ані травником, але Природа, створюючи ведмедів, подбала про те, щоб вони могли зарадити собі самі. Як нездоровий кіт вишукує котячу м’яту[31], так і недужий Тор шукав собі щось придатне для нього. Гірка на смак не тільки хіна[32], а що для зцілення потрібно щось гірке, він інстинктивно відчував, тож, бредучи ущелиною вгору, замалим не до самої землі опускав носа, винюхував щось у низенькій порості та в густих чагарях.

Тор набрів на ділянку, порослу ведмежими ягодами. Достигаючи, ці невеличкі, з горошину завбільшки, плоди стають червоними, але тепер, у червні, вони були зелені та гіркі, як жовч, і містили силу-силенну дубильних і тонізуючих речовин. Він почав їх їсти.

Трохи перегодом йому трапилася ягода-мильнянка, що росла на кущах, які дуже скидалися на смородинові. За розміром ягоди були вже більші, ніж смородина, і починали рожевіти. Мильнянку завжди їли індіанці, щоб позбутися гарячки й лихоманки. Тор і собі з’їв, напевне, з півпінти мильнянки, також гіркої на смак, і лиш після цього почимчикував далі.

На ходу він обнюхував кожне дерево, поки врешті знайшов те, що хотів. То було дерево, яке ми називаємо сосною Банкса[33]. Зі стовбура в кількох місцях, куди міг дотягтися Тор, височувалася смола. Мало який ведмідь залишиться байдужим до такого дерева. Для нього ця смола — як для людини кава, і Тор негайно заповзявся злизувати пахучу живицю. Ковтаючи її, він поглинав цілу аптеку ліків, які виготовляють з неї люди.

Тож поки він дійшов до кінця ущелини, у його місткому череві бовталася ціла фармакопея[34]. Знайшлося місце там навіть для півкварти[35]ялинової та бальзамової хвої. Собака, захворівши, шукає траву; ведмідь, занедужавши, їсть хвою ялини чи канадських бальзамів, якщо, звісно, у змозі до неї дістатися. Їсть він хвою й тоді, коли от-от має залягти у зимову сплячку.

Сонце ще не зійшло, коли Тор подолав усю ущелину і ненадовго зупинився перед отвором, що вів до глибокої печери з невисокою стелею. Важко сказати, з якого часу він пам’ятав події свого життя, але точно знав, що ця печера — його рідна домівка. У висоту вона була не більше чотирьох футів і футів з вісім завширшки, зате тягнулася далеко вглиб гори, а дно її встеляв м’який білий пісок. Колись, у прадавні часи, з печери витікав малий струмочок, а тепер її далекий кінець служив ведмежою спочивальнею, у якій було тепло і затишно навіть тоді, коли надворі тріщали п’ятдесятиградусні морози.

Десять років тому його мати залягла у цій печері у сплячку, а коли вийшла надвір, назустріч теплому весняному сонцю, за нею дріботіло перевальцем троє ведмежат. Одним із них був Тор. Він був іще напівсліпий (очі дитинчатам гризлі прорізаються на шостий тиждень життя) та рідкошерстий (вони народжуються голі, як людські малята). Обростати хутром малі гризлі починають тоді, коли у них прорізуються очі. Відтоді Тор уже вісім разів користувався цим домом-печерою як зимовим барлогом.

Він збирався зайти до неї. Йому хотілося сховатися у найдальшому закутку, розпростертися на білому піску і чекати одужання. Ще хвилини дві-три він постояв біля входу, глибоко втягуючи ніздрями повітря, що підіймалося з ущелини. Якесь чуття підказувало йому, що треба йти звідси якомога далі.

І Тор подерся західним схилом від ущелини до вершини гори. Коли він добувся до самого верху, сонце було вже високо. Опинившись на гірському чубку, Тор застиг там на хвильку, озираючи володіння, що лежали по той бік хребта.

Долина, що розкинулася з того боку, була ще краща за ту, якою кілька годин тому їхали Ленгдон і Брюс. Вона була добрих дві милі завширшки (бо стільки було до наступного хребта) і розходилась праворуч та ліворуч неосяжним хвилястим килимом, розцяцькованим різними барвами: зеленою, чорною, золотавою... Якщо дивитися з вершини, на якій стояв Тор, то долина здавалася безкраїм диким парком. Зелень, яка вкривала гірські схили, доходила майже до гребенів гір. На схилах тут і там, немов насаджені людиною, але не вище лінії, де пролягала середина схилу, за якою дерева уже не росли, латками темніли ліси з ялини й канадських бальзамів: одні були завбільшки з гайок десь у міському парку, інші вкривали акри й навіть десятки акрів. Зате підніжжя гір були неначе облямовані суцільними тонкими лініями лісу. Між ними, розбігаючись плавними хвилями, лежала відкрита зелена долина, поплямлена червонуватими гайочками бізонової верби та гірської шавлії, острівцями собачої шипшини[36]та глоду, купками різних дерев. У центрі долини, у пониззі, текла невелика річка.

Пройшовши униз ярдів із чотириста, Тор ярдів за півтораста-двісті від лісової крайки повернув на північ і пішов уздовж хребта, дістаючись від ліска до ліска. Саме на цій висоті, якраз на півдорозі від долини до лінії сланців та голого каменю, він найчастіше полював на всяку дрібноту.

Подібно до лісових бабаків, тутешні ховрашки уже вилазили на скелі, щоб поніжитися на сонці. Приємно тішив слух їхній м’який протяжний посвист, особливо на тлі жебоніння води. Час від часу десь зовсім поруч свистів якийсь ховрах — пронизливо, застережно. Він плазом кидався на камінь, коли біля нього проходив великий ведмідь, і на кілька секунд жоден посвист не порушував тихого, спокійного бриніння долини.

Але сьогодні вранці Торові було не до полювання. Двічі йому на шляху траплялися дикобрази, найсмачніша здобич гризлі, а він минав їх, не звертаючи уваги. З лісочка принесло теплий дух сонного карибу, та Тор і гадки не мав іти туди на розвідини. Із темного вузького рівчака війнуло пахощами борсука, та Торові й до нього було байдуже.

Він дві години безупинно брів на північ схилами своїх володінь, тоді повернув у лісок і зійшов у долину до річки.

Глина, що заліпила його рани, почала тверднути, й він знову занурився по плечі у воду і завмер так на кілька хвилин. Ще дві години Тор простував уздовж струмка, раз у раз припадаючи до води. А потім, як збігло шість годин від тої миті, коли він вийшов з грязьового озерця, настав сапусувін: ведмежа ягода, мильнянка, соснова живиця, ялинова та бальзамова хвоя (ще додайте сюди воду, випиту за цей час) — усе перемішалося у нього в животі, створивши велетенську сильнодіючу пігулку, і повернуло ведмедя до тями. Тор уже почувався значно краще — настільки, що вперше за цей час зупинився, обернувся у той бік, де зосталися вороги, і люто загарчав. Плече боліло й досі, але кволості мов і не було.

По настанні сапусувіну він ще довго стояв нерухомо, і довкільне повітря не раз і не два здригалось од страшного ревища. Сьогодні ті глибокі звуки, що виривалися з його грудей, мали зовсім інший зміст. До вчора Тор не знав, що таке сліпа люта ненависть. Авжеж, йому доводилося виходити на двобій з іншими ведмедями, та бойовий азарт — це зовсім інше. Він минав так само швидко, як і захоплював. Після герцю Тор просто зализував рани, і цього було досить, щоб до нього повернутася колишня вайлувата добродушність. Те ж почуття, що переповнювало гризлі зараз, було нове і ні на що не схоже.

Тор згадував усі обставини, за яких він зазнав стількох лих, і лють його ставала чимраз дужчою. Він зненавидів людський дух, йому було ненависне оте незнайоме білолице створіння, що здиралося тоді у виярку; він зненавидів геть усе, що хоч трохи стосувалося отих істот та їхніх запахів. Це почуття прокинулося у ньому завдяки інстинктові, а спогади про недавні події лиш розпалювали його.