Розділ шостий

трумок, уздовж якого йшов Тор, впадав у річку Бебін, а брав свій початок неподалік від річки Скіни, тож, прямуючи до його витоків, ведмідь видирався все вище і вище. Довкільний ландшафт ставав чимраз суворіший. До зустрічі з Мусквою він уже відхилився від верхнього пасма Великого Вододілу на сім-вісім миль. Звідси гірські схили виглядали зовсім не так. Вони були густо посічені вузькими темними ущелинами, а їхні плавні обриси переривали громаддя скель, гостроверхі стрімчаки та круті сланцеві зсуви.

Тор прямував до однієї із своїх твердинь — у місце, що рясніло сховками на випадок нагальної потреби.

Тут, у цій дикій суворій місцевості, було повно великої звірини і можна було не боятися людей. Якщо вони і забредуть сюди, то станеться це дуже нескоро. Минуло вже півгодини відтоді, як Тор покинув кам’янисті розсипища, де зустрівся з Мусквою. Гризлі уперто простував далі, й здавалося, він геть забув про ведмежа. Та воно брело за ним, і він це добре знав.

А тому було непереливки. Його тлусте тільце і лапи ще не звикли до подібних переходів, та Мусква був відважним ведмежам: за ці півгодини він лиш двічі заскиглив: уперше — коли впав з каменя і мало не беркицьнувся в струмок, а вдруге — коли невдало став на задню лапу, у яку загнав голку дикобраза.

Урешті Тор облишив струмок, повернув до глибокої ущелини і сходив угору нею доти, поки не вийшов на невелику терасу якраз посередині між підніжжям і вершиною гори. Діставшися скелі, що випиналася із залитого сонцем, порослого травою пагорба, він зупинився. Мабуть, дитяча приязність маленького Мускви укупі з ніжним дотиком його язика, його вперте небажання відставати від гризлі — усе це разом зачепило потаємні струни у ведмежому серці. Тор енергійно обнюхав повітря довкола і влігся під скелею. Поки він ще стояв, його рудомордий попутник, дарма, що мало не падав від утоми, терпляче чекав, і тільки після того, як гризлі ліг, він і собі розпростерся на землі, а вже за кілька хвилин його зморив міцний сон.

По обіді Тор ще двічі відчував дію сапусувіну, його вже починав діймати голод, але не той, що його можна було втамувати мурахами, гусінню чи ховрашками з гоферами, а справжній. Крім того, він уже, схоже, збагнув, що Мусква тримається з останніх сил. Той теж прокинувся, але й далі лежав на підсонні, сонно кліпаючи, тож Тор вирішив рухатися далі.

Минала третя година, у червні та липні це якраз та пора, коли видолинки поміж горами огортає сонний супокій. Ховрахи, насвиставшись досхочу, лежали на своїх камінцях, розімлілі від сонця. Орли висіли у повітрі на такій висоті, що здавалися цятками. Яструби, понабивавши зоби м’ясом, поховалися в лісі. Кози та барани позалягали на високих кручах, куди решті — зась. Інші травоїдні тварини, якщо і були десь поблизу, то дрімали, ситно попоївши.

Мисливець, що полює в горах, знав: щоб відшукати Тора саме зараз, треба добре полазити і зеленими схилами, і відкритими галявинами між лісками. А тим паче — якщо цей ведмідь м’ясоїдний!

Для Тора це була сприятлива пора. Інстинкт підказував ведмедеві, що коли все живе, удовольнивши голод, мирно спочиває, зайве особливо ховатися, боятися, що тебе хтось помітить. Можна було взятися до полювання. Час від часу Торові серед білого дня вдавалося спіймати козу, барана чи навіть карибу. На коротких відстанях він був кращий бігун, ніж коза чи баран, і майже не поступався оленям. Хоча здебільшого Тор полював перед заходом сонця або в сутінковій імлі.

Тор встав зі свого ложа біля скелі і так ухнув, що рештки сну одразу відлетіли від Мускви. Він схопився, сонно закліпав, подивився на Тора, на сонце, затремтів і розпростерся на землі.

Тор не вельми вдоволено дивився на малого причепу. Після сапусувіну йому вже хотілося червоного соковитого м’яса, як ото зголоднілому чоловікові хочеться яловичої відбивної, а не легкого бісквітного тістечка чи майонезного салату. Отже, він хотів м’яса, і чим більше, тим краще, а як тут уполюєш карибу, якщо під ногами, збиваючи тебе з пантелику, весь час плутається напівголодне чорне ведмежа, ще й намагається усюди встромити свій ніс.

Схоже, Мусква зрозумів, над яким питанням журився Тор, і сам запропонував відповідь на нього. Він пробіг перед гризлі дюжину ярдів, зупинився, пустотливо озирнувся, наставивши маленькі вушка. Мусква скидався на малого хлопчика, який прагнув переконати батька у тому, що він уже достатньо дорослий, щоб піти на перше у його житті полювання на кроликів.

Тор ухнув знову, одним дужим ривком наздогнав Мускву і так уперіщив його лапою, що той на добрих десять футів відлетів убік. Тор неначе казав ведмежаті: «Якщо хочеш іти на полювання зі мною, то не забувай, де твоє місце».

Давши малому прочухана, Тор пішов собі далі перевальцем, напружуючи зір, слух і нюх у пошуках здобичі. Він спустився ближче до струмка і, не дійшовши до нього сотню ярдів, пішов не второваними стежками, а непролазними важкодоступними хащами. Скрадався він повільно, присідаючи за купами каміння, обнюхував кожну ущелину, кожен виярок, які траплялися на шляху, уважно придивлявся до лісків та буреломів.

Кривуляючи крутосхилом, він то чимчикував угору аж до голих сланців, то спускався майже до води і брів піщаним берегом та галькою уздовж струмка. З усього розмаїття запахів, які доносив вітер, жоден не видався Торові вартим уваги. Раз, блукаючи трохи нижче сланців, він відчув запах кози, однак не в його манерах було шукати собі поживу серед голих сланців. Ще двічі його ніс вчував баранів, а вже надвечір Тор побачив круторогого самця: той стояв на неприступній скелі, позираючи на гризлі зі стофутової висоти.

Трохи нижче ніс ведмедя зачув дикобраза, а спереду, якщо дихнути глибше, линув запах карибу.

Тор був не єдиним ведмедем у долині. Крім нього водилися тут і барибали, і чорні ведмеді, їхні стежки теж пролягали понад струмком. А якось Тор зачув іншого гризлі — й одразу грізно загарчав.

Відколи вони залишили нагріту сонцем скелю (а збігло вже зо дві години), Тор ще жодного разу не поцікавився, як там Мусква. А той уже геть зголоднів, сили зраджували його. Напевне, світ іще не знав такого відважного малюка, як це маленьке ведмежа з рудою мордочкою. Подеколи дорога ставала такою важкою, що Мусква раз у раз спотикався і падав. Там, де Тор ступав лише крок, долаючи чергову перешкоду, йому доводилося докладати відчайдушних зусиль. Гризлі тричі перебрідав струмок, і Мусква, захлинаючись водою, брів за ним. То він спокійно тупотів слід у слід за Тором, то зривався бігти, якщо відставав. Коли ж нарешті Тор знайшов те, що шукав, сонце схилилося до гір, а Мусква був ледь живий.

Мусква не розумів, чому це раптом Тор припав масивним тілом до скелі на краю галявини, з якої видно було невелику улоговину. Йому вже давно кортіло заскімлити, поскаржитись, та він стримувався що було сили, бо боявся. Донедавна у його короткому житті все було зовсім інакше. Варто йому було лише захотіти, щоб мати опинилася поруч, — і вона вже була тут як уродилась. Малюк не розумів, чому це раптом вона залишила його самого серед скель і не повернулася. Про те, яке лихо її спіткало, невдовзі дізнаються Ленгдон і Брюс. Не розумів Мусква й того, чому вона не повертається й тепер. Бо саме наближалася пора, коли ведмедиця годувала свого малюка і він вкладався спати на ніч. Мусква був березневим ведмежам, і як це ведеться серед ведмедів, він мав ще цілий місяць жити на материнському молоці.