Розділ дев’ятий

Король Гризлі

о закінченні двобою ані гризлі, ані ведмежа навіть не підійшли до туші карибу. Торові просто було не до їжі, а Мусква був настільки збуджений, так тремтів усім тілом, що навряд чи спромігся б з’їсти бодай шматочок м’яса. Він і далі шматував клапоть чорної шкури і по-малечому гарчав. Могло здатися, що ведмежа завершує справу, яку розпочав Тор.

Гризлі довгенько стояв, схиливши величезну голову, і кров калюжками збиралася навколо нього. Він не ворушився, озираючи долину перед собою. Стояла безвітряна погода. Точніше, вітер був, але такий слабкий, що годі було й зрозуміти, з якого боку він дме. В ущелині легіт завмирав цілковито, а там, де вище, на вершинах, перевалах, дужчав. Подеколи його слабенькі пориви ринули донизу, легкокрилим, безшумним подихом неслися долиною, ледь-ледь похитуючи вершини ялин та бальзамів.

Тор уже збирався рушати на схід, коли з гір у долину злетів черговий подих вітерцю. Він приніс із собою запах людини — нехай слабкий і ледь відчутний, проте від цього не менш страшний.

Тор грізно загарчав, і від хвилинної апатії не залишилося й сліду. Розслаблені м’язи знову напружилися, стали твердими. Він звів голову й нюхнув повітря.

Мусква облишив марне порання з клаптем шкури і теж принюхався. У повітрі вчувався теплий запах людини: Брюс із Ленгдоном пересувалися бігцем, це означало, що вони упріли, а запах людського поту завжди густий і сильний. Тор, зачувши цей дух, знову розлютився. Уже вдруге цей запах долинав саме тоді, коли він був поранений і з тіла юшила кров. Тепер у його уяві людський дух намертво поєднався з болючими ранами й діяв на нього з подвійною силою. Тор обернувся до понівеченої туші барибала і глухо загарчав. Тоді зиркнув туди, звідки вітер приніс людський запах, і грізно заревів. Йому не хотілося втікати з цього місця. І якби в цю хвилину Брюс із Ленгдоном опинилися перед ним, він, не лякаючись мисливських куль, без вагань вилив би на них усю свою смертельну лють, через яку ведмеді гризлі дістали свою видову назву.

Та легіт ущух, і в долині знову запанувала мирна тиша. Дзюркотів струмок, висвистували ховрахи на скелях, а трохи далі, на зеленому плато, зчинили гармидер куріпки, білокрилими зграями піднімаючись над землею. Ця ідилія подіяла на Тора так, як діє на розгнівану людину лагідний доторк дружньої руки. Ще хвилин п’ять він гарчав, шаленіючи, шукаючи в повітрі людський дух, та що запаху не було, то лють його помалу вщухла, він врешті-решт розвернувся й повагом спустився у виярок, яким прийшов сюди. Мусква невідступно дріботів за ним.

Не видимі з рівнини, вони підіймалися виярком догори, ступаючи по кам’янисто-сланцевому дну. Рани, завдані барибалом, на відміну від ран кульових, перестали кривавити майже одразу після сутички, і якщо після зустрічі з Брюсом та Ленгдоном за ним стелився червоний слід, то тепер і знаку не було. Коли Тор із Мусквою здолали півшляху до гірського підніжжя, почалися кам’яні розсипища. Тепер вистежити ведмедів, ідучи за ними, стало важче.

Біля ямки з талою водою, що стікала сюди з вершин, вони ненадовго затрималися і, втамувавши спрагу, рушили далі. Тор не зупинявся доти, поки не дійшов до тераси, на якій вони провели ніч.

На цей раз Мусква з честю здійснив перехід. Ведмежа анітрохи не втомилося. Два дні, проведені без матері, до невпізнання змінили рудоморде ведмежа. Воно було уже не таке пухнасте й кругле, як спочатку, зате набагато сильніше й міцніше. Тісне спілкування з дорослим ведмедем не минуло даром: воно швидко перетворювалося з крихітного ведмежати хай на малого, але справжнього ведмедя.

Тор уже не раз бував на цій гірській терасі. Він прямував до неї, точно знаючи, куди й чого йде. Його шлях вів усе вище й вище, поки врешті не уткнувся у прямовисну кам’яну стіну. По власних слідах Тор дістався до глибокої ущелини, заледве ширшої за нього, і пройшовши її, опинився на краю схилу, крутішого за який Мускві ще не доводилося бачити. Він нагадував велетенський кар’єр, який врізався у ліс далеко внизу при підніжжі й доходив майже до вершини, яка бовваніла вгорі.

Продертися крізь хаотичне нагромадження каміння, де на кожному кроці чигав якийсь підступ, було для ведмежати не під силу, і коли Тор почав підійматися кам’янистим схилом, Мусква безпорадно став і заскімлив. Це уперше в житті він спасував перед труднощами. Коли ж він побачив, що Тор, мов нічого не сталося, йде собі далі, його пойняв жах. Мусква розпачливо заволав, благаючи допомоги, і почав гарячково шукати вихід з кам’яного мішка.

А Тор, зовсім не зважаючи на ведмежа, простував собі далі, і лиш подолавши ярдів тридцять, зупинився, вайлувато обернувся і таки вирішив дочекатися малого.

Мускві це стало сигналом до дії і він заходився пробиватися до Тора, відчайдушно працюючи лапами, кігтями, підборіддям і навіть зубами. І коли через десять хвилин він таки наздогнав свого супутника, то так засапався, що ледве дихав. Зате причин для страху більше не було: Тор стояв на білій і вузькій стежині, твердій, як долівка.

Стежка мала футів вісімнадцять завширшки. Отут, серед гір, вона здавалася дивною і загадковою. Немов нею колись пройшла армія молотобійців з кувалдами, подрібнюючи тонни сланцю та пісковику і насипаючи жорстви між брилами, щоб усе зарівняти. Подекуди жорства перетерлась на порох і була тверда, як панцир. Та утрамбували цю доріжку не кувалди, а копита сотень, якщо не тисяч, поколінь гірських баранів. Бо це була бараняча стежина. Перше стадо пройшлося тут, мабуть, ще задовго до того, як Колумб відкрив Америку, і не одне століття знадобилося, щоб копита уторували тут рівненький шлях.

Для Тора ця стежка служила містком, що вів з однієї долини у другу. Ще частіше, ніж гризлі, ходили тут інші звірі. Ось і тепер, поки він стояв, чекаючи, щоб одсапався Мусква, із-за кам’яної брили при стежці, футів за сорок-п’ятдесят від них, спершу почулося дивне кудкудакання, а потім вигулькнув чималенький дикобраз.

Неписане правило мешканців Півночі: не можна убивати дикобраза! Це рятівник людини, і тільки тим, хто заблукав у лісі й гине з голоду, можна полювати на нього. Знайти дикобраза у лісі нескладно, а вбити його може навіть дитина. Це такий собі звір-веселун, що ніколи не свариться і нікого не кривдить, словом, наймиролюбніше створіння на землі. Він без упину щось лопоче та хихоче, а в русі нагадує велику подушку для шпильок, яка раптом ожила й пішла собі. Хода у дикобраза вайлувата, ніби він щойно прокинувся і ще навіть очей як слід не продер.

Цей вайло-дикобраз тупцяв ведмедям назустріч і сам до себе щось весело лопотів. Він то бубонів, то хихотів, то белькотав щось нерозбірливе — ну чисто людське немовля! Був белькотун надзвичайно гладкий, стежкою дрипцяв перевальцем, не поспішаючи, торохтів об тверду поверхню боковими колючками та цупким хвостом. Він сунув, ані на мить не відриваючи очей від стежки, і лиш коли до Тора залишалося футів зо п’ять, він нарешті помітив ведмедя. Блискавично скрутившись у кулю, дикобраз прогугнявив щось сердито й завмер, наче сфінкс, не зводячи з гризлі маленьких червоних очей.

Тор не мав наміру убивати тварину, але стежка вузька, і треба було йти далі. Він трохи ступнув уперед — на фут чи два — і, дикобраз, повернувшись до нього спиною, погрозливо наставив дужий хвіст, озброєний сотнями голок. Тор, який уже не раз мав справу з дикобразовими шпичаками, нерішуче завмер.

Мусква з цікавістю стежив за ними. У його житті ще не траплялося чогось подібного, а та шпилька, що проткнула лапу, дісталась не від дикобраза, а потрапила із землі, коли він незумисне наступив на неї. Зустрівши наїжаченого звіра, Тор начебто збентежився, і Мусква, помітивши цю зміну, про всяк випадок розвернувся, щоб було легше дременути. Тор підступив до дикобраза ще на фут. Той раптом запищав — це був найстрашніший із доступних йому звуків, — і задки попер на ведмедя. Хвіст його — грубий, широкий — гойднувся із силою, цілком достатньою, щоб голки на чверть дюйма увігналися у стовбур дерева. Не поціливши в гризлі, він знову скрутився в клубок, тож Торові не залишалося нічого іншого, як зійти з уторованої стежки та обійти його поміж каменями. Там він зупинився, дожидаючи Мускву.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Король Гризлі» автора Кервуд Дж. О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ дев’ятий“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи