Розділ дев’ятнадцятий

вечері Ленгдон і Брюс планували, що робитимуть далі, а Метусин сидів трохи осторонь від мисливців, незворушний, як усі індіанці, курив свою люльку і час од часу позирав на Ленгдона. Те, що сталося сьогодні по обіді, не вкладалося у нього в голові. То була неабияка пригода, і він ще довго, не місяць і не два, розповідатиме й дітям своїм, і онукам, і друзям — таким самим, як він, індіанцям, — про своє полювання з білолицим мисливцем, котрий заради порятунку гризлі перестріляв своїх собак. Для Метусина Ленгдон уже не був колишнім добрим Ленгдоном, він точно знав, що більше вже не полюватиме з цим диваком. Віднині Ленгдон був кесквао. Щось явно затьмарилось у його голові. Не інакше, як Великий Дух забрав у чоловіка серце і віддав його ведмедеві, і Метусин, посмоктуючи люльку, раз у раз із острахом позирав на нього. Його підозра остаточно підтвердилась, коли він побачив, як Брюс і Ленгдон майструють з волової шкури щось на кшталт клітки, і зрозумів, що рудоморде ведмежа мандруватиме разом із ними. Тепер він не мав жодних сумнівів: Ленгдон — дивак. А з погляду індіанця такі дивацтва до добра не доведуть.

Наступного дня на світанку вся експедиція була готова до тривалої мандрівки на північ. Першими вирушили Брюс і Ленгдон. Піднявшися схилом, вони подолали хребет і опинились у тій самій долині, де вперше побачили Тора. За ними мальовничою вервечкою ступали нав’ючені коні, а замикав процесію Метусин. Мусква їхав у клітці з волової шкіри.

Ленгдон був на сьомому небі від щастя.

— Для мене це було найкраще полювання! — говорив він Брюсові. — Скільки житиму, не шкодуватиму, що ми дали йому втекти.

— Ти ще проповідь прочитай! — сварливо обізвався Брюс. — Якби не ти, його шкура вже їхала б на Черепасі. А там, на залізничній колії, нам будь-який заїжджий фрукт дав би за неї сто доларів.

— Зате живим для мене він вартий кількох тисяч, — відповів йому Ленгдон. Заперечивши у такий дивний спосіб, він обернувся назад подивитися, як поводиться Мусква.

А ведмежа каталося по своїй клітці, немов людина, яка вперше сіла в гоуді[47] на спині слона. Поспостерігавши трохи за ним, Ленгдон знову обернувся до Брюса.

Упродовж наступних трьох годин він декілька разів підходив до Мускви, і кожного разу, повертаючись назад до Брюса, зосереджено мовчав, неначе обмірковував якісь свої подальші плани.

О дев’ятій годині вони досягай околиць Торової долини. Далі височіла стрімка гора, і потічок, від якого вони далеко не відходили, різко повертав на захід, до вузького каньйону. На схід від них лежав хвилястий зелений схил, легкий для кінного підйому. Він простягнувся у бік Сплавного Лісу, і Брюс вирішив продовжувати шлях ним.

Піднявшись до його середини, вони зупинилися, щоб дати відпочинок коням. Мусква, сидячи у воловій в’язниці, жалібно скімлив. Ленгдон чув його скиглення, однак анітрохи не зважав на нього. Він замислено дивився в долину. Стояв чудовий ранок. Ген виднілися гори, біля підніжжя яких темніли прохолодні озера, де рибалив Тор. І куди не кинь оком, усюди була оксамитова зелень. Ленгдон дивився на цю розкіш і, неначе востаннє у житті, слухав сонну музику Торових володінь. Йому вчувався у ній дивовижний хорал, величальна пісня, складена з нагоди розставання. Ось Ленгдон покидає ці краї, і покидає такими, якими застав. Та чи була це правда? Чи справді все залишилося таким, яким було раніше, до його появи тут? А чи не лунали в цій музиці гір пронизливі нотки невтішного смутку, журливої мольби?

Знову біля нього тихо пхинькнув Мусква. Ленгдон обернувся до Брюса і рішуче сказав: — Годі! Цілий ранок сушив голову, що з ним робити, і нарешті придумав. Я з’їду на милю в долину, випущу ведмежа, а воно уже само знайде собі шлях додому!

Ленгдон не дожидався, що відповість йому Брюс, та той і не збирався щось заперечувати. Узявши Мускву на руки, він повернув коня назад, на південь.

Проїхавши милю долиною, опинився перед просторою галявиною, яку заполоняли пахощі квітів і в якій купками росли дерева: ялина, верба та цукрова сосна[48]. Тут він зупинився, спішився і десять хвилин сидів на землі біля Мускви. Витяг із кишені паперовий згорток, почастував ведмедика на прощання цукром. Коли Мусква довірливо тицьнувся носом у долоню, йому аж клубок підступив до горла. Нарешті він швидко підвівся й скочив у сідло. Очі застували сльози. Ленгдон спробував засміятися. Напевне, він слабка людина. Але він так любив Мускву! Він відчував, що залишає у цій гірській долині більше, ніж прирученого звірка.

— Бувай, старий, — промовив він, ледь вимовляючи слова. — Прощавай, малий Злючка! Може, я ще повернуся, і ми тоді знову побачимось, але ти уже будеш великим і лютим ведмедем. Та я все одно не стрілятиму в тебе, ні... нізащо не стрілятиму...

Сказавши це, він швидко поскакав у західному напрямку. Подолавши ярдів триста, озирнувся. Мусква біг слід у слід, але відстань між ними швидко зростала. Ленгдон помахав йому рукою.

— Бувай, друже! — крикнув він, пересилюючи клубок, що стискав йому горло. — Бувай!..

За півгодини він стояв на гребені гори й оглядав у бінокль долину. Мусква перетворився на маленьку чорну цятку. Він зупинився і довірливо чекав повернення людини.

Ленгдон спробував засміятися знову, та сміх застряг у нього в горлі. Тоді він просто перейшов через хребет і зник із життя ведмежати.