Розділ вісімнадцятий

op почув собак, коли ті були ще за милю від нього. Однак утікати від них йому хотілося ще менше, ніж минулого разу, і на це було дві причини. Собак він не боявся, з таким самим успіхом на нього можна було нацькувати зграю борсуків чи ховрахів, які так люблять посвистувати, сидячи у себе на скелях.

Тор уже знав, що собака — це не стільки гострі зуби, скільки безглузда гавкотня, а порішити пса йому було — як лапою махнути. Більше його непокоїли люди, які йшли за собаками. Однак сьогодні він уже мав задоволення споглядати одного з них, отих створінь, чий дух ширився по всій долині, й було воно настільки безпорадне, що гризлі навіть розхотілося його вбивати. Крім того, він знову шукав свою ведмедицю Ісквао, а люди — далеко не єдині істоти, що можуть важити своїм життям заради ніжних почуттів.

У той пам’ятний день, коли Тор, подолавши гору, вже у сутінках придушив свого останнього переслідувача, він, як і передбачив тоді Брюс, не продовжував свій відступ на південь, а дав добрячий гак і повернув на північ. А на третій день після бойовиська він удруге набрів на Ісквао. Увечері того ж дня було забито Піпунаскуса, Тор навіть чув, як сухо пролунав постріл. Усю ту ніч і весь наступний день, а потім знову ніч він провів разом з Ісквао, а на ранок вони розійшлися. Згодом він утретє вирушив на пошуки ведмедиці, але замість неї наштовхнувся на Ленгдона, що сам себе загнав у пастку на терасі. А ще пізніше, так і не розпізнавши її запаху, він почув валування собак, які йшли його слідом.

Тор відступав на південь, і кожен наступний крок наближав його до мисливського табору. Він ішов, тримаючись верхніх схилів, де було чимало ущелин, сланцевих латок та глибоких проваль, а ще — безладних куп каміння. Він увесь час пересувався з навітряного боку, щоб у разі появи Ісквао не прогавити її.. Тому коли до нього долетіло гавкання собак, він ще не відчував ані їхнього запаху, ані запаху двох людей, що їхали верхи трохи позаду.

Якби не шлюбний настрій Тора, він вдався б до давнього перевіреного способу: зробив би невеличкий гак, аби самому обернутися на слідопита й щоб вітер доносив запахи від переслідувачів до нього, а не навпаки. Але тепер бажання відшукати подругу настільки захопило гризлі, що він уже й не думав про щось інше. Відстань між ним та собаками була вже не більш як півмилі, коли це він раптом спинився, повів носом і швидко посунув далі. І так ішов доти, поки вузька ущелина не перетнула йому шлях.

В ущелині він побачив Ісквао, що бігла схилом догори. Собачий гавкіт по лютішав, став ще ближчий. Тор зійшов униз якраз тоді, коли Ісквао вибігла з ущелини. На мить ведмедиця спинилась, обнюхала Тора, Тор обнюхав її. Після цього вона побігла далі. Вигляд у неї був сердитий, вуха — щільно прищулені, а з пащі виривалося загрозливе гарчання.

Тор метнувся за нею навздогін і теж загарчав. Він розумів, що подруга тікає від собак, і поки він дерся за нею по схилу, його почала огортати дика лють.

В такі-от моменти у нього наче вселявся диявол. Він був бійцем, як і тоді, коли тиждень тому його гнали пси, тепер же, коли у небезпеці був не він, а подруга, це був демон у ведмежій подобі — демон страшний і нещадний.

Відстань між Тором та Ісквао чимраз більшала: Тор навмисно сповільнював ходу. Він уже двічі зупинявся, обертався до ворога і, страшно вищиривши ікла, погрозливо ревів. А коли він ревів, здавалося, що це не ведмежий рик, а грім гуркоче у небі.

Коли він видерся з ущелини, то опинився у тіні, що її відкидала маківка гори, а Ісквао, яка гнала без зупинки все вище угору, вже зникла з очей. Вона загубилася у безладному хаосі великих брил, що покотилися з кручі, пісковикових розсипищ і кам’янистих порід. До гребеня гори залишалося якихось триста ярдів. Він поглянув угору. Ісквао добігала уже до каміння, а тут буде місце для сутички. Собак чути вже зовсім близько. Лютий гавкіт долинав із ущелини. Ще зовсім недовго — і вони вихопляться сюди. Тор обернувся до них передом і зупинився в очікуванні.

Ленгдон, що був на півмилі південніше і дивився в бінокль, побачив Тора саме тої миті, коли собаки вискочили з ущелини й стрілою помчали далі. Верхи він доїхав до середини схилу, тоді спішився і рушив добре второваною баранячою стежкою. Він опинився на одному рівні з Тором.

Уся долина лежала перед Ленгдоном, мов на долоні, тож у бінокль він швиденько знайшов Брюса з Метусином. Вони зупинилися перед ущелиною і саме злазили з коней. Ось вони прожогом ускочили в ущелину — і за мить щезли з очей.

Тоді він перевів бінокль на Тора. Гризлі відбивався від псів, та Ленгдон знав, що на відкритій місцині він проти них не має жодних шансів. Аж ось між каменями трохи вище він спостеріг якийсь рух — і ледь не скрикнув, коли, придивившись пильніше, помітив Ісквао, котра завзято торувала шлях до вищербленої вершини. Він зрозумів, що це ведмедиця. Отже, її залицяльник — велетень-гризлі, навмисно залишився там, щоб перепинити шлях собакам. Якщо ерделі затримають ведмедя на десять-п’ятнадцять хвилин — він приречений! Брюс та Метусин устигнуть перейти ущелину і їх од ведмедя відокремлюватиме не більше сотні ярдів.

Ленгдон сховав бінокль до футляра і побіг. Перші дві сотні ярдів він подолав без проблем, але далі вторована стежка розділилася на кілька дрібненьких стежин, які вивели на слизький сланець, і, щоб подолати наступних півсотні ярдів, він втратив ще п’ять хвилин.

Стежка знову вивела на тверде. Засапаний, він знову кинувся бігти, і через п’ять хвилин Тор та собаки зникли за гірським пасмом. Переваливши через гребінь, він ще пробіг півсотні ярдів униз і різко зупинився: шлях йому перегородила ущелина з прямовисними стінами. П’ятсот ярдів відокремлювали його від місця, де, повернувшись спиною до скель, а великою головою — до псів, стояв Тор.

Чекаючи мисливців, які от-от мали вийти з ущелини, Ленгдон відсапувався, готуючись до крику. І раптом йому спав на думку страшний здогад: якщо навіть він докричиться і вони почують його голос, то навряд чи розберуть, що він хоче їм сказати. Брюс же й гадки не матиме, що Ленгдонові раптом закортіло врятувати звіра, якого вони вистежують у горах майже два тижні.

Тор саме кинувся до псів, і ті на добрих двадцять ярдів порснули від ведмедя, коли Ленгдон, не марнуючи часу, упав на землю за каменем. Тепер, якщо він ще не запізнився, урятувати Тора могло тільки одне. Собаки змістилися на кілька ярдів нижче, і він узяв одного з них на мушку. Одна-єдина думка свердлила його мозок: якщо він не пожертвує своїми псами, Торові кінець. Тому самому Торові, який сьогодні подарував йому життя!

Ані секунди не вагаючись, він натиснув на курок. Відстань була чималенька, і перша куля збила хмарку пилу, не долетівши до собак із півтора десятка футів. Ленгдон вистрелив знову — і знову схибив. Після третього пострілу почулося несамовите скавуління (хоча Ленгдон його не чув), і підстрелений пес покотився схилом.

Тор не відреагував на звуки пострілів, але він побачив, як упав його переслідувач, відтак повільно розвернувся і неквапом подався до кам’яного сховку. Ленгдон вистрелив знову — учетверте, уп’яте, — і пси з ґвалтом погнали назад, до ущелини. Один ердель скакав на трьох — куля перебила йому передню лапу.