Розділ сьомий

— І по скільки ж їм було років?

— Ну, мабуть, тридцять — тридцять п’ять. А може, й усі сорок. Ну, Джиммі, все, на добраніч.

— Добраніч, Брюсе!

Ленгдон прокинувся через кілька годин від зливи. Лаючись, він вискочив з постелі й кинувся до Брюса.

Звечора вони не напинали тіпі, і вже за мить Ленгдон слухав, як Брюс проклинає останніми словами свою та його легковажність. Навколо все оповив чорнильний морок, час від часу пронизуваний спалахами блискавиць, і майже одночасно з цими спалахами лунав грім, від якого здригалися гори. Ленгдон скинув змоклу наскрізь ковдру. Черговий спалах вихопив з темряви Брюса, що сидів, закутавшись у ковдри, з пасмами мокрого волосся на худорлявому довговидому обличчі. Побачивши напарника в такому вигляді, Ленгдон не стримався і голосно розреготався.

— «Завтра буде гарна днина!» — передражнив він Брюса. — «Дивись-но, як сніг на вершинах біліє!».

Брюс огризнувся, однак його слова потонули у гуркоті громовиці.

Ленгдон діждався чергового спалаху блискавки і перебіг у сховок — під кремезний канадський бальзам. Там він просидів, рятуючись від зливи, хвилин п’ять-десять, а потім дощ ущух так само несподівано, як і розпочався. Гроза перемістилася на південь, прихопивши із собою блискавки та громи. У пітьмі він почув, як десь поруч вовтузиться Брюс. Чиркнув сірник, і Ленгдон побачив, що той дивиться на годинник.

— Третя доходить, — повідомив Брюс. — Гарно промочило, еге ж?

— А я знав, що піде дощ, — недбало кинув Ленгдон. — Знаєш, Брюсе, коли сніг на вершині стає такий білий...

— Дався тобі той сніг — краще вогонь допоможи розпалити! Добре, хоч вистачило розуму накрити ковдрами їжу. Ти не змок?

Ленгдон саме витирав волосся. Він почувався так, як почувається пацюк, пожбурений у воду.

— Ні!.. Я був готовий до грози і сховався під крислатим бальзамом. Коли ти звернув мою увагу на білизну снігу, я одразу зрозумів...

— Та дай ти спокій тому снігові! — буркнув Брюс, і Ленгдон у пітьмі почув, як тріщать у Брюсових руках сухі ялинові галузки.

Він узявся йому допомагати, і вже за п’ять хвилин поруч палало багаття. Полум’я освітило їхні обличчя, і видно було, що негода анітрохи не зіпсувала їм настрою. Брюс теліпав мокрим чубом і шкірився на всі кутні.

— Дощ періщив, а я спав як убитий, — пояснював він. — Мені наснилось, ніби я беркицьнувся в озеро. А як прокинувся, то навіть намагався плисти.

Дощ у горах на півночі Британської Колумбії, у перших числах липня, а надто о третій годині ночі, важко назвати теплим, і Ленгдон із Брюсом ще добру годину збирали хмиз для вогнища та сушили одяг і ковдри. О п’ятій вони вже поснідали, а коли повернуло на сьому, подались у видолинок, прихопивши із собою мішок із харчами й сідла. Брюс уїдливо зауважив, що загалом його пророцтво збувається: після нічної громовиці справді день обіцяв бути ясним і погожим.

Мокро блищала трава на галявинах. Повноводі струмки у долинах жебоніли гучніше, ніж зазвичай. Після нічної зливи снігу на кручах поменшало чи не удвічі, а квіти стали вищими й гарнішими (принаймні так здавалося Ленгдонові). Повітря було напоєне духмяним ароматом трав і вранішньою свіжістю, а долину починало заливати чудове, золотаве сонячне сяйво.

Мисливці вирушили уздовж струмка вгору. Біля кожної піщаної смуги вони нахилялися і шукали очима ведмежих слідів. Не проїхавши й чверті милі, Брюс несподівано скрикнув і зупинився біля округлої піщаної латки з відбитком величезної Торової лапи. Ленгдон спритно зіскочив з коня і зняв мірку.

— Він! — вигукнув Ленгдон. Голос його від хвилювання аж тремтів. — Послухай, Брюсе, може, нам гайнути так, як є, без коней?