Розділ тринадцятий

сквао з Піпунаскусом пішли своєю стежкою, а Тор та маленький барибал — своєю. Ніч застала Тора з Мусквою в дорозі. Зорі світили їм з неба, а вони ішли й ішли, ні на мить не зупиняючись ані для сну, ані для відпочинку. Тор не шукав собі здобичі. Ось він здерся нагору крутим схилом, тоді зійшов униз по сланцевому скосу, перебрів невеличке озерце, яке плюскотіло біля підніжжя гори, та вийшов на м’яку зелену луку, де густо ріс собачий зуб — тонкостебла рослина з рожевою квіткою з п’яти-шести пелюсток, двома листками біля самої землі та духмяною цибулиною. Тут він зупинився і аж до ранку ласував смачним корінням.

Мусква, який ще удень наївся коріння солодки, досі не зголоднів. День для нього минув спокійно (якщо не брати до уваги бійок із мазуном, звичайно), тож і зоряна ніч видавалася надзвичайно приємною. О десятій годині із-за гір виплив місяць, великий, багряний. Мусква на своєму куцому віку ще не бачив його таким. Місяць виринув із-за гірських вершин, немов заграва далекої пожежі, й залив усі Скелясті гори незрівнянним сяйвом. На увігнутій луці, що була з десять акрів завбільшки, стало видно, як удень. Озерце під горою мерехтіло тихим блиском, а струмочок, який брав початок на засніжених вершинах і біг сяйливими водоспадами униз, скидався на канал, наповнений міріадами шліфованих діамантів, що текли безперервним потоком, розливаючи лагідне сяйво.

Трохи вище над лукою купками росли кущі, бальзами та ялини, немов посаджені дбайливою рукою для оздоби, а обіч на третину милі підіймався вгору зелений схил. Там, на гребені, не помітне для Тора і Мускви, спало стадо баранів.

Мусква бродив за Тором, як припнутий, вивчаючи чагарники, чорні від тіні ялин та бальзамів, берег озерця. Тут йому трапилася латка рідкої грязі, і після того, як він побовтався у ній, розтерті подушечки лап пекли значно менше. Усього за ніч він забрідав сюди разів зо двадцять.

Розвиднілося, одначе Тор не поспішав покидати привітну луку. Він і далі блукав галявиною й понад крайкою озера, викопуючи корені та поїдаючи м’яку травичку. Мусква не ремствував: він чудово поснідав цибулинами собачого зуба. Єдине, що його бентежило, так це те, що Тор не поліз в озеро по форель. Він ще не знав, що риба водиться не у кожній водоймі.

Тоді він подався рибалити сам, упіймав темного краба у твердому панцирі, а коли той ущипнув його гострими клешнями, несамовито завищав од болю.

Коли доходила десята й ведмідь у теплій шубі почувався на осонні, як у напаленій лазні, Тор відійшов до водоспаду і знайшов серед тамтешніх скель місцину, де було прохолодно, як у старожитній келії. То була невеличка печерка. Пісковик і сланець, які її оточували, були темні від талої води, що безперервними цівками струменіла із засніжених вершин.

Тор полюбляв приходити сюди в липневу спеку, однак на Мускву ця місцина справила гнітюче враження, він набагато комфортніше почувався на сонці. Тож за годину-другу він покинув Тора в його фригідарії[44], а сам пішов оглядати не дуже надійні карнизи.

Спочатку все було гаразд, аж поки він не став на зеленаву сланцеву поверхню, якою стікала вода. Вода текла не одне століття, і сланцеві скоси блищали, неначе відполіровані перлини, й були такі слизькі, як стовп, намащений лоєм. Земля втекла з-під лап швидше, ніж Мусква встиг щось зрозуміти. Він і незчувся, як шугонув в озерце, що лежало на сто футів нижче. Мусква котився слизькою поверхнею, безперервно перекидаючись. Ось він шубовснув у заповнену водою виїмку, і його понесло далі. Як гумовий м’яч, злітав над крихітними водоспадами і летів далі так швидко, що аж дух перехопило. Він був осліплений, оглушений водою та падінням, а швидкість зростала з кожним ярдом. Ще на початку карколомного падіння Мусква спромігся кілька разів перелякано вискнути, і Тор стрепенувся, почувши знайомий голос.

У тому місці, де вода з вершин впадала в озеро, здіймався прямовисний каскад десяти футів заввишки, і Мусква з розгону ковзнув з кам’яного порога, пролетів двадцять футів повітрям і, з плюскотом шубовснувши у воду, зник у глибині. Він опускався все нижче й нижче, туди, де було чорно, зимно й не було чим дихати. На щастя, підшкірний жир спрацював як рятувальний пояс і не дав піти на дно, тож дуже скоро малюк виринув на поверхню води і почав гарячково гребти усіма чотирма лапами. Це було його найперше плавання. Коли ж нарешті він видерся на берег, то був такий зморений, що ледь стояв.

Поки він лежав, одсапуючись, ледь живий з переляку, до нього з гори спустився Тор. Коли Мусква загнав собі в лапу голку дикобраза, мати влаштувала йому гарну прочуханку. Ведмедиця робила так щоразу, коли Мусква встрявав у халепу, вона вважала, що це дуже гарний спосіб виховання. Здебільшого знання вганяють у ведмежат твердою лапою, тож і тепер, якби вона була жива, Мускві добряче перепало б на горіхи. Та Тор лише обнюхав ведмежа й, упевнившись, що все минулося, знов узявся за випорпування собачого кореня.

Аж ось у самісінький розпал роботи він раптово завмер. Постояв півхвилини, знерухомілий, наче статуя. Мусква саме стрибав і обтрушувався. А потім і той щось почув. Вони обидва виразно чули якийсь звук. Повільним, граціозним рухом гризлі встав на задні лапи, випростався на весь зріст. Він розвернувся мордою на північ, пригнув вуха вперед. Легенько засмикались м’язи чутливого носа. Ні, запахів не було. Зате був звук!

Із-за круч, які вони не так давно перейшли, долинав дивний шум, з яким він ще жодного разу не стикався. Це був собачий гавкіт.

Ще зо дві хвилини Тор стояв на задніх лапах, і за цей час не ворухнувся жоден м’яз величезного тіла, тільки дрібно тремтів ніс. Сюди, в цю улоговину, що притулилася під горою, було важко дістатися навіть звукам. Тор швидко став на всі чотири і схилом, де ночувало бараняче стадо, поквапився на південь. Мусква метнувся за ним.

Пройшовши сто ярдів, Тор спинився, розвернувся і знову встав на задні лапи. Мусква й собі обернувся туди. Повів вітру, злетівши в долину, доніс до них валування псів.

За якихось півмилі, а може й ще менше, узяла свіжий слід зграя Ленгдонових ердельтер’єрів, що були навчені полювати на ведмедя. За ними, відстаючи на чверть милі, бігли Ленгдон і Брюс. Несамовите валування свідчило про те, що пси добре відчувають слід, а відстань між ними та звіром невпинно скорочується.

Тор, зачувши цей гавкіт, відчув азарт ще більший, ніж мисливці. Непомильний звіриний інстинкт підказував гризлі, що у його світ безцеремонно увірвався новий ворог. Він його не боявся. Однак той-таки інстинкт підказував, що треба вшиватися звідси, і він знову подерся кручею, аж поки не доліз до кам’янистої западини. Тут він укотре зупинився і завмер в очікуванні. Незнайомі галасливі створіння летіли сюди, мов на крилах. Тор чув, як вони вже видираються схилом, ще трохи — і вихопляться до нього...

Край западини був на рівні ведмежих очей, і Тор одразу уздрів вожака, коли той опинився на видноті й на мить зупинився, чітко вимальовуючись проти неба. Інші ерделі швидко його наздогнали. З півхвилини собаки нерухомо стояли на краю, оглядали западину і вдихали густий дух ведмедя, що ширяв у повітрі.

Тор, нерухомий, як камінь, і собі роздивлявся нападників. Із глибини широких ведмежих грудей вже рвалося на волю страшне загрозливе гарчання. І лиш тоді, коли зграя, несамовито валуючи, ринула вниз улоговиною, він продовжив свою ретираду. Наївно було б думати, що він утікав, злякавшися псів. Гризлі просто пішов собі далі, адже ходити було для нього так само природно, як і дихати. Він не шукав бійки і навіть не збирався доводити свої права на галявину та озерце під горою. Хіба мало на світі галявин і озерець? Він був не з тих, що лізуть у бійку коли треба і не треба. Проте він був завжди готовий дати відсіч знахабнілим чужинцям.