Розділ «IX. Буря»

— Хвилинку, я трошки відпочину, немає сили... Вони були не так далеко, як ми. Напевне, встигли раніше дістатися до лісу... Я закурю.

Марні зусилля. Пальці так заклякли, що не можна було витерти сірника. А коли це вдалося йому, вітер погасив вогник, не встигло й розгорітися...

Міхал розпачливо термосив товариша, умовляючи його йти далі. Нарешті Едек знехотя підвівся, насилу переставляючи ноги.

— Де ми? — запитав він, коли вийшли на дорогу, по якій знову гуляв вітер.

Лісник уважно озирався. Повів очима по стовбурах дерев і задоволено засміявся. Торік весною він саме тут розвішував на деревах шпаківні.

— Так я й думав, ми вийшли на північний бік озера. Добре, що не треба обходити, а то довелося б іти аж до вечора. І так буде більше години ходи...

— Ого! Я стільки не пройду... У мене все задубіло,— ремствував Едек.

Міхал, незважаючи на заперечення, взяв у нього садок з рибою. Потім рушив уперед, першим прокладаючи слід у сипкому снігу. Вітер дув і тут, білою курявою сипав у очі, але це була вже дитяча забава. Так і брели крок за кроком, стомлені, сонні.

Завірюха начебто поволі вщухала. І сніг сипав уже не такий густий, як доти. Сніжинки стали менші, тонким шаром падали на одяг.

Міхал довго морочився, поки дістався до захованого десь глибоко в кишені годинника. Закоцюблою рукою витягнув старовинну «цибулю», довго дивився на неї, потім приклав до вуха.

— Котра година?

— Ти не повіриш. Скоро вже третя. А з дому вийшли на початку десятої...

— Стільки часу воювали на тому озері?

Лісник знизав плечима.

Яким же радісним було для них гавкання Рекса і Кульгавого. А коли почувся ще тихий писк Мірці, коли назустріч вибігла сарна, вони вже знали, що тепер дома. На порозі чекав лісничий — неспокійний, блідий. Глибоко зітхнув.

— Слава богу. Тільки один раз, на Поліссі, я переживав щось подібне. Облиш, людино добра — справжній тайфун, інакше не назвеш.— Урвав, у голосі забриніла тривога.— А де ж решта?

— А їх ще немає? Може, вийшли по той бік озера, од затоки їм було найближче. Ми з Едеком ловили глибше, за тією широкою смугою очерету...

Міхалові слова не заспокоїли лісничого. Він поглядам то на годинник, то на верхів’я дерев, які все ще гнулися під поривами вітру, то на густий сніг, що безнастання засипав землю.

— Ідіть мерщій до хати... Замерзли. Там розкажете, що і як... Я був коло озера, бачив, що там діялось... Порадимося, що робити,— шукати їх чи ждати.

Трохи горілки, багато чаю, зміна одягу, натирання аж до болю, тепла кімната. «Було б чудово, якби не страх за тих трьох. Невже вони не вийшли на берег, лишилися на кризі?»