Розділ «IX. Буря»

Майже навпомацки вкидали в рибники холодних, задубілих окунів. Міхал квапив.

Десь здалеку, принаймні так їм здалося, долинули крики товаришів. Міхал одгукнувся, склавши долоні рупором, але одразу ж замовк.

— Не почують, вітер так крутить... Усе взяв? То давай руку, біжімо. Тільки пильнуй, щоб не впасти в яку ополонку. Нічого не видно. Ну й завірюха!

То була вже не просто метелиця. Едек ніколи ще по бачив такого. Сніг сипонув з неба непроникною лавиною.

Завирувало, потім, глухо засвистівши, зненацька так шарпнуло їх, що обидва враз попадали на ліс. Едек відчув, як шерехатий покрив обдер йому руку, на ній не було рукавиці — ще раніше десь заніс вітер.

— Вставаймо, гей!

Міхал кричав на всю силу легенів, але Едек ледве зрозумів його.

Знехотя послухався. На льоду було ніби трохи тихше, коли втягнути голову в плечі і прикритися коміром.

З величезним зусиллям ступали крок за кроком, вітер поривами часом відштовхував їх назад, а то навпаки — пхав уперед.

Було вже геть темно. Навіть клуби снігу сіріли, а місцями просто чорніли. Міхал послизнувся. Крізь шум завірюхи ледь почулось, як, падаючи на лід, дзвякнув ломик, що ним довбали ополонки.

Едек насилу йшов. Вони то місили великі, майже до пояса, снігові замети, що раптом виростали під ногами, то ковзали по льоду, вичищеному, як скло. І вже не шум, а невпинний могутній рев і жахливий, кошмарний свист сповнював усе навколо них. Цю завірюху роздмухували, мабуть, усі чорти світу. Десь глибоко вже ворушилася розпачлива думка, що вони не вистоять, не зможуть довше опиратися страшному шаленству природи. Буря поглине їх, змете, гнатиме по льоду безпорадних, задубілих, мов ті окуні, яких зовсім недавно вони викидали на кригу біля ополонки. А потім засипле Здоровенною кучугурою снігу та льоду аж до весни, коли захлюпочуть хвилі озера.

Коло ніг, грудей, обличчя щось раптом зашелестіло, терлося під поривом вітру, шмагонуло по обличчю. Розпізнали — то очерет. Отже, це вже берег, дійшли. Ще трохи — і буде ліс, дерева захистять, дадуть притулок...

З останніх сил пробігли якнайшвидше ті кілька кроків, що відділяли їх од рятівного берега, натикаючись на кущі І стовбури, видерлися на нього.

— Пощастило...

— Еге ж... І дивись, ми несемо з собою рибу!

Здивовано глянули один на одного, потім на рибники, повні присипаних снігом окунів, і раптом засміялися, тепер уже спокійні, щасливі.

Тут, у лісі, буря була не така страшна і сильна. Здавалося, ніби вони йшли десь угорі, по верховіттю велетнів-ялин, які з гідністю шуміли, відповідаючи на кожен натиск хурделиці.

Едек згадав щойно пережиті хвилини і ледве повернув безсилу, закляклу від холоду голову до лісника:

— Міхал, ти врятував мене. Сам я не знав, де берег...

— Я теж не знав. Ішов наосліп. Як там наші хлопці, чи вибралися, чи, може, й досі на озері? Едек, не сідай, це небезпечно, ми повинні якнайшвидше йти додому. Бо якщо вони на озері, то треба рятувати...