Розділ «VIII. Cкабка в серці»

Дівчина саме ввійшла з матір’ю. Несли тарілки з ковбасою, хліб, відкорковану пляшку горілки. Дівчата захихотали, висунули стіл на середину, заслали скатертиною. У будень їм не часто випадала така радість, а ще при цьому хлопцеві, думаючи про якого, кожна потай шкодувала, "що то не їй випала роль велосипедистки.

Після першої чарки Едек розвеселився. Дівчата схвально сприймали кожен його дотеп, сміялися, шепотіли щось одна одній. Тільки вродлива Віля сиділа тиха і ні на мить не зводила очей з обличчя несподіваного гостя. Едек помітив, що вона була вже інша, у святковій сукні.

«О лихо, чого доброго, ще почнуть одразу ж мене сватати».

Згадав про мотоцикл, зоставлений біля хати. На такому морозі краще не стояти довго. Заговорив про те, що йому треба вже їхати.

Ті слова були немовби умовним знаком — вмить сполохали дівчат, які працювали з Вілею. Вони чемно подякували, сказали, що сьогодні вже багато зробили і що їм було страшенно приємно познайомитися, незграбно подавали руку. За дверима знову почулося хихотіння. Все це сталося так швидко, що Едек тільки дивився на господинь щиро здивованими очима.

— Чого вони повтікали?

— Поспішають додому... У кожної є якась робота,— пояснила мати, підсовуючи тарілку з копченою ковбасою.

«Едварде, бери, брате, ноги на плечі, тут готують замах на твою доброчесність».

Не встиг він цього подумати, як і мати подріботіла на кухню. Хлопець геть розгубився.

«Зовсім кепсько. Що за дивні тут звичаї? І де, зрештою, межа вдячності?»

— У вас, мабуть, дуже гарно влітку. Озеро, ліс...— озвався він, пильнуючи, як би не допустити жартівливого тону. Хлопець був збентежений цією зустріччю.

— Коли людина звикне, то вже й не помічає, гарно чи ні...

Їй було не більше як сімнадцять років. Тільки висока і дуже струнка. З приємністю окинув її поглядом. Подумав, що охоче потанцював би з нею...

І сказав про це.

Дівчина почервоніла і, сором’язливо усміхаючись, сказала, що незабаром тут почнуться зимові розваги. Якщо він хоче приїхати з товаришами; то вона постарається сповістити його... Кілька чоловіків працюють у лісництві, у пана Гасинця. Та й сама вона щотижня їздить до Піша здавати готові фіранки, може заскочити по дорозі до лісництва...

— От і добре! — охоче згодився Едек.— Тільки, може, десь трохи пізніше, не відразу після свят.— Він думав про Метека і Кульчика, які готувалися до іспитів. Тепер їм не до розваг, а сам же він не поїде. Такі розваги в селі хтозна, чим можуть скінчитися.

Увійшла мати, натякаючи щось на каву. Хлопець швидко схопився, розвів руками: йому конче треба їхати...

Він був уже далеко, але, оглядаючись, усе ще бачив на порозі постаті двох жінок. Схвально і здивовано похитав головою.

Дівчина-то гарна... Але про що, власне, йшлося? Та caма вдячність? У всякому разі краще бути обережнішим, щоб не влипнути в якусь історію... А яка гаряча рука була у тієї Вілі, коли він потискував її на прощання. Віля, Віля... Яке ж це ім’я, може, Вільгельміна? Все-таки у них тут німецькі імена...

Додав газу, мотоцикл мчав рівно, залишаючи позаду легеньку снігову куряву. Шкодував, що не можна мчати на повну швидкість, ото була б молодецька їзда.