Розділ «VI. Що лісничий прочитав у газеті»

— Ні те, ні друге.

Едек нічого не розумів.

Гніт у лампі покрився нагаром. Лісничий обережно зняв скло і складаним ножиком обрізав його. Світло стало ясніше, рівніше.

— То що ж би ви зробили? Ви ж повинні були б щось зробити. Не могли б так залишити це діло,— наполягав Едек, сідаючи од хвилювання на ліжку.

— Ти б сам усе розказав. То був єдиний вихід.

— Правда. Я хотів так зробити... Але часом були й інші наміри, хотілося тікати десь далі, може, за кордон. Нелегко наважитись обвинуватити самого себе, засудити на довгі роки тюрми... Я ж був майже певен, що вбив Красавчика.

Лісничий поклав руку йому на плече.

— Розумієш, я приглядався до тебе... Ти надто порядний, щоб так низько впасти, злякатися відповідальності за свій вчинок, який би він не був... Ну, коли б склалося інакше, я поговорив би з тобою, показав би тобі дорогу. Так я й Метекові сказав.

— І він теж вірив мені?

— Він весь час вірив. Через те йому й було так важко, не вмів дати собі ради, мучився, марнів. Пам’ятаєш, я тебе питав, що сталося з моїм сином?

— І ви були так певні?— тихо, ледь чутним шепотом повторив зворушений Едек.

— Певен, хлопче. За довгі роки я трохи узнав людей.

Він устав, підійшов до дверей і, відчиняючи їх навстіж, гукнув:

— Мати, давай вечерю, ми голодні.

Цієї миті застукотіли швидкі Метекові кроки — хлопець заскочив у кімнату й кріпко обняв товариша за шию.

— От бачиш, усе добре, бачиш!

— Що тут діється! Що ти з ним виробляєш, Метек?

У дверях появився Кульчик, дивився на них великими здивованими очима.

— Радіємо, що Едек нарешті одужав, — урятував становище лісничий, ставлячи на стіл пляшку вина.

— О, це я люблю!— з визнанням схвалив його вчинок патлатий Кульчик.