Розділ «VI. Що лісничий прочитав у газеті»

Лісничий махнув рукою.

Едек знову довго мовчав. Боровся з тим соромом, хотів почати розмову, але все не міг пересилити себе.

— Я б...— І знову довга пауза.— Я б хотів побалакати... як ото ви казали...

Лісничий разом із стільцем присунувся до нього.

— Гаразд. Що ж би ти хотів сказати? Радий цьому?

— Страшенно радий... Боже, я так боявся, що вбив його. Хотів їхати і сам заявити. Не міг витримати. І Метек мучився, не знав, як виплутатись, бо думав, що я вбивця.

Замислився. В очах його блиснуло зацікавлення.

— А звідки ви знали? Чи ви все знали?

Поправляючи мокре від поту, липке волосся, хлопець не спускав очей з обличчя пана Гасинця.

— Метек, як ти сам кажеш, уже не міг дати собі ради. Я стежив за ним, боявся за нього... Мені й на думку нічого такого не спало. Тільки під час твоєї хвороби, ще першої ночі — я сидів на цьому самому місці — почав трохи догадуватись. Ти щось кричав про якогось Красавчика, а потім — що не хотів його вбити, і щось там іще... Тоді я прямо запитав Метека. Він розповів, радився, що робити.

— А ви? Що ви йому порадили?

— Насамперед — ждати, поки не мине криза. Це було найважливіше.

— А тоді?

— Тоді перевірити, з’ясувати все. Для того, власне, я й поїхав сьогодні до Ольштина. Ладен був сидіти в місті хоч і тиждень. У мене є там знайомі, винюхав би, як воно з тим Красавчиком...

Едек зігнувся, стис руки.

— А якби він не жив? Якби виявилося, що я все-таки вбив його? Ви б тоді видали мене міліції або веліли Метекові це зробити, правда? Ви повинні були б так зробити...

Лісничий сумно всміхнувся, заперечливо похитав головою.

— Ні, я б цього не зробив.

Едекові очі розширились од непомірного подиву. Мовби не вірячи своїм вухам, він питально глянув на пана Гасинця.

— То ви приховали б убивцю? І тільки витурили б мене з дому?