— Тут часом приїздить одна дівчина, їй можна розмовляти з хворим?— втрутився раптом Кульчик, який скористався з нагоди і теж увійшов до кімнати хворого.
— Дівчина — то інша річ. Та ще коли гарна. Але й цим добром не зловживати, не зловживати...
Так минуло ще кілька днів. Лікар приїздив регулярно і радів, що хворий поправляється. Едек ждав Віку, та вона більше не появлялася. Один раз тільки ще заглянув лісничий; Метек приходив кілька разів на день, але був якийсь сумний, ніби сам не свій.
Едек почав замислюватись над цим. Лісничий явно був не такий, як раніше. Холодний, суворий і зовсім не всміхався. Невже він щось знав?
Поверталося здоров’я, поверталась і давня гризота. Що з того задуму, коли його ще не можна було виконати, а тут з кожним днем, з кожною годиною ставало важче. Скоріше б виїхати звідси, покінчити з усім цим.
Він спитав лікаря, коли зможе встати. Товстун обіцяв, що за два, найбільше за три дні. Звісно, помаленьку, тільки в хаті... Треба бути обережним, організм переніс сильне потрясіння...
Хлопець важко зітхнув, слухаючи ці слова. Того дня лікар появився зранку. Едек зрадів, бо від тої хвилини, коли прокинувся, відчував якийсь дивний неспокій, ніби ждав чогось, а чого — і сам не відав. Прихід лікаря відігнав цей настрій.
Потім довгі години лежав самотній. Лісничиха приносила їсти і поверталася до своїх господарських справ. Чоловік, сказала вона, поїхав до Ольштина, викликали в дирекцію. Хлопці подалися велосипедами до Піша.
Звістка про поїздку лісничого ще більше пригнітила його. Марно старався переконати себе, що смішно думати, ніби Гасинець може там натрапити на сліди його злочину. У нього свої справи, та й годі...
На покрівлі хліва прогулювалась та сама ворона, що й завжди. Він уже пізнавав її по вискубаному хвосту. Ворона поважно розглядалася довкола, крутила головою. Едек усміхався до неї.
Скрипнули двері. Едек оглянувся. Певно, протяг, лісничиха погано причинила їх.
Але ні, бо скрипнуло ще раз. Потім раптом двері розчинилися — хтось сильно штовхнув їх. На порозі стояла сарна. Хвильку дивилася своїми вічно здивованими блискучими очима, а тоді, тупаючи ратичками, швиденько рушила до ліжка хворого. Едек зрадів. Обережно, щоб не сполохати її, простяг руку, погладив схилену до нього голову. Озирнувся на стіл — від сніданку там лишилася скибка хліба з маслом. Він одламував шматочки і подавав тварині. Сарна делікатно брала їх губами і, майже не жуючи, ковтала. Хлопець усміхався до неї, похмурий настрій немовби розвіявся.
Коли хліба не стало, сарна ще трохи покрутилася по кімнаті й нарешті, тупаючи ратичками, вийшла в коридор.
Едека огорнула сонливість. За вікнами було біло, ясно, в хаті — тепло і приємно. Він то склеплював повіки, то трошки розплющував їх і дивився крізь шпаринки. Чув, як лісничиха буркотіла на сарну, що та робить їй безлад, потім грюкнули двері, і тільки Міхал тонким писклявим голосом запротестував, що він же ще не був, що він тільки на хвилинку. Видно, переконав пані Гелену — разом увійшли в кімнату.
Едек усміхнувся — він любив цього хлопця в зеленій курточці, який пишався своєю лісницькою професією.
Міхал почував себе ніяково, безпорадно м’яв у руках шапку, потім ступив ближче, усміхнувся.
— Я все бачив... Ждав тоді коло лісової дороги, доки ти повернеш, бо думав, ти гніваєшся на мене за ті дурниці, що я тобі казав. Причеп кидало то в один бік, то в другий, а та дурна верещить і мчить просто під колеса. Я побіг, думав, що від тебе тільки шматки залишаться, щоб у кошик зібрати. Ну й намучився я, поки відтягнув ті дошки, що притисли тебе до керма. Так придушило, що аж на одежі колесо відбилося. А та дурна, замість помагати, сіла край канави, схопилася за голову й голосить... Узяв я її велосипед і щодуху в округ по допомогу. Віка все зробила, батька не було вдома. Лікаря викликала, разом ми й привезли тебе сюди...— І урвав, бо лісничиха рішуче й недвозначно штовхнула його ногою.
— Що вас усіх так на балачку потягло? То один, то другий плеще, як з амвона, ще гірше, бо без пуття... Тікай, Міхал, а то києм вижену. Він повинен спати, от що! — Лісничиха замахнулася ганчіркою.
— Завтра прийде Віка, вона казала мені сьогодні!— гукнув уже від порога Міхал.
«І що я з нею робитиму? Якось по-дурному виходить — лежу отак хворий, а всі скачуть довкола, забавляють, годують. Чорт надав».
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Там, де козам роги правлять» автора Паукшта Евгеніуш на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VI. Що лісничий прочитав у газеті“ на сторінці 3. Приємного читання.