Розділ «VI. Що лісничий прочитав у газеті»

— А не казав я, що криза вже давно минула, га?— звертався він до лісничихи, яка стояла біля дверей, склавши на грудях руки.— Здоровий організм, справився... Тепер уже все, з кожною годиною йому буде краще, за тиждень — ні, менше!— і сліду не зостанеться. Але без мого дозволу не вставай, хлопче, не вставай. Я сюди щодня заглядатиму, є машина, це не важко... А ви, пані, давайте ті мікстурки, давайте... Ну, зробимо укол. Отак, зовсім же не боліло, правда?

— Правда.

— Ну звісно, я ж казав... А тепер, дорога пані Гелено, вип’ємо того вашого чудового чайку, аякже, вип’ємо. Разом із хворим, він теж вип’є, правда ж? Прошу, прошу, можна, аякже...

Едек почував себе значно краще. Дивувався балаканині веселого, товстенького лікаря.

Увійшли лісничий і Метек.

Метек швидко підбіг до його ліжка.

— Ну, нарешті! А я так хвилювався за тебе.

— Щоб ти знав, Метек, на другий день я збирався їхати в Ольштин,— стиха мовив Едек,— хотів там заявити куди треба...— шепотів він, уже знаючи, що сам не дасть ради з усім тим.

— Не думай зараз про це. Не думай.— Бліде, худорляве обличчя Метека скривила якась гримаса.— Тобі треба поправитись, а тоді будемо міркувати, що та як.

— Я вже все обміркував і надумав...

Підвівши очі, він помітив сухе, уважне обличчя лісничого. Злякався, що той чув слова, які він казав Метекові. Та, мабуть, ні — лісничий стоїть спокійно, жоден м’яз не здригнеться. Не чув...

— Облиш, людино добра, де це видано, такі фокуси на тракторі виробляти? Добре, що хоч видряпався якось, похмура картина була.— Довга рука лісничого лагідно поплескала його по плечу.

Едек подумав, що лісничий зовсім не всміхався. «Мабуть, схвильований, що я так хворів. Добре, що він того діла не знає, бо як би я в очі йому глянув».

— Ну, досить вітань, досить. Тепер дайте, будь ласка, хворому чайку, та й перекусити щось.

— Зараз буде бульйон і курка.

— Авжеж, авжеж, пані Гелено, у вас того добра стільки, що хто його й перелічить, хіба лисиці, як унадяться до курника.

— А пролазить тварюка, уже двох задушила. Хотіла підкопатися до курника. Але то якась приблуда, наша у нас не краде,— мовив пан Гасинець.

— Як це — «наша»? То ви й лисицю годуєте? Я розумію — сарну, борсука, а лисицю?

— Лисицю не вигодуєш, вона ще дикіша за вовка. Я кажу про одну, що має нору тут, у кущах за стодолою. Три роки живе, а жодної курки не взяла... Надто розумна для цього, знає, що миттю викурив би її звідти.

— Як той злодій, що ніколи не краде у найближчих сусідів,— засміявся лікар, підводячись із стільця, який аж заскрипів, наче зрадів, що позбувся такої ваги.— Мені вже нора. А хворого, будь ласка, не стомлюйте, хай собі спить. Завтра ще загляну.