Розділ «VI. Що лісничий прочитав у газеті»

Едек обернувся лицем до стіни, щільніше вкрився ковдрою. Але, засинаючи, старався згадати лице Віки... Та його весь час затуляло похмуре обличчя пана Гасинця.

Ось раптом скрипнули двері, біля порога блимнула гасова лампа, і з-за неї знову виглянуло те обличчя. Едек потряс головою,— був певен, що то ще сон. Та ні, лісничий тримав біля грудей лампу, і його риси, освітлені знизу, здавалося, тепер були жорстокі, лякали.

— Пане лісничий...— пробелькотів Едек.

— Облиш, людино добра, чого ти так злякався?

Коли лампа вже була на столі і сон зовсім розвіявся, лісничий став такий, як звичайно.

Постояв трошки, тоді присунув собі стілець ближче до ліжка, важко сів. І все дивився,— Едек уже аж ніяковів під тим поглядом, не знаючи, що він має означати.

— Стомився після такої дороги. Добре, що лікар підвіз мене своєю машиною, ми з ним у воєводстві зустрілися. А то б до ранку товкся у вагові... Тісний, нецікавий той ваш Ольштин, нема краще, як у лісі, правда ж?

Едек ствердно кивнув головою. Його охопив якийсь дивний страх. Чого він хоче? Хлопець питав себе і не знаходив відповіді. Лісничий чогось хоче, це ясно. Дивиться так чудно, чогось жде. Знає все, це певно! Зараз може вигнати з дому, і буде по всьому...

Але пан Гасинець задивився у вікно, прислухаючись до звуків, що долинали з подвір’я.

— Одлига настає, вже капає з даху... Отак, тепер тільки почнеться зима. А з дровами — що вивезли, те й буде. Я привіз тобі гроші, добрячу норму ти виробив, у районі не могли надивуватись... Так, так, одлига...— І знову втупив погляд у хворого. Брови йому нервово здригалися.

— А що з трактором?

— Та вже бігає "по шосе, нічого йому не сталося, причеп трохи розбило, поправили...— Глянув на двері, присунувся з стільцем ще ближче.— От, є трохи часу. Стара не сподівалася, що я сьогодні приїду, то й вечеря не готова. Метек сидить над книжками, а Кульчик по-своєму папір переводить. Думаю, загляну до тебе, побалакаємо трохи, правда ж?

— А чого ж...

Настала тиша, і в ній було виразно чути, як з даху капають великі, важкі краплі. Лісничий легенько всміхнувсь. Едек здригнувся. Не розумів цього чоловіка. Чого він хоче? Чого він хоче?

— Щось ти, хлопче, зажурився останнім часом? Це кепсько. І Метек з чимось крився від мене. Це кепсько. Інколи варто з старшими порадитись.

— Так,— прошепотів Едек засмучено.

— Коли ви приїхали, Метек казав, що ти там багато чого натворив в Ольштині. Хуліганив, мабуть?

— Так.

Якось по-дурному почував себе з тим підтакуванням. А що було казати? Розповідати все, сповідатися? Навіщо? Не мав ні найменшого бажання. Але, слухаючи таку проповідь, він теж довго не влежить. Схопиться з ліжка і полетить на ту відлигу, хай йому чорт, аби тільки більше не слухати.

— Як тільки встану, поїду назад. До Ольштина,— сказав у відчаї.