Розділ «IV. Перші постріли»

— Який тютюн?

— Це пройдисвіти, бувалі браконьєри. Рекс вислідив їх за молодим ялинником. Гарне місце, там такі олені ходять! Собака вів добре, потім я його пустив, близько вже. Ідемо слідом, гавкання стало коротке — значить, пес уже коло них. І раптом чуємо — пищить, скавулить, виє. Підбігаємо — тих негідників і сліду нема, тільки шумить по лісі, так тікають. А Рекс корчиться на землі, тре лапами очі, чхає, виє од болю. Тварюки — як собака напав на них, сипонули йому в морду і в очі жменю тютюну... Найкращий гончий довго не може отямитись, коли йому сипнути тютюну в ніздрі.

— Але все одно ми перебігли їм дорогу,— додав лісничий. — Ми краще знаємо цей ліс. Тільки вони скоро помітили нас і звернули. Коли Павел підбіг ближче — почали стріляти. Раз, тоді ще двічі...

— А потім було ще три постріли!

— То я стріляв, і Павел — для острашки.

— Перцем із сіллю,— значливо моргнув Павел, майже до шепоту стишивши голос.— Шкода, не вдалось, а то б попочухався, виючи гірше, ніж Рекс.

— Ми вже перестали гнатися, коли раптом почули твій голос, а тоді — постріл. Ну й злякався я, що влучив бандит, бо від такого можна всього сподіватись, йому легко будь-кого вбити... Облиш, людино добра, все це гарно, але нерозумно. Це тобі не забава,— докоряв лісничий, у той же час поглядаючи з явною симпатією на Едека.

Вернулися додому. Побачивши їх, лісничиха і Метек полегшено зітхнули.

— А ви знаєте їх? Хто вони такі? — допитувався збуджений Едек.

— Вищого я не впізнав, хоч уже вдруге бачу його в лісі. Другий теж обличчя мені не показав, але, здається, я знаю, хто то... Хай начувається...

Едекові аж страшно стало, коли побачив, яке обличчя було у Гасинця, коли він вимовляв ті слова. Воно стало тверде і суворе.

Збудження поволі спадало. Лісничий одразу ж після сніданку пішов подивитися, як там збирають насіння, Павел заспішив до сестри, Метек подався до себе нагору. Що найбільше обрадувало в той день Едека, це такий, як раніше, теплий погляд товариша.

Залєський ще добру годину тинявся по двору, пішов до озера, на якому здіймалися гривасті хвилі, годував сарну, що ні на крок не відступала од нього, і зрештою наважився. Вчорашня розмова з Метеком була надто ясна, щоб він міг і далі, як останнє ледащо, сидіти склавши руки, зловживаючи гостинністю цих людей. Розшукав лісничиху.

— Я збираюся в Піш. Може, будуть якісь доручення? І, будь ласка, не ждіть мене з обідом, я буду там довго, вернуся, певно, аж надвечір...

Вона не здивувалася. Попросила дещо купити. Едек узяв сумку і десь близько одинадцятої вирушив у дорогу, яку добре пам’ятав ще від першої подорожі з Метеком. Якось бадьоріше відчув себе, коли вийшов на дорогу і будинок лісничого зник за стіною лісу. «Найгірше, поки ще ні на що не зважишся,— думав він.— Тепер усе з’ясується».

Позаду хтось голосно гукнув його. Едек слухав, здивований. Із-за повороту дороги показалася лісничиха. Приклавши, як рупор, долоні до рота, гукала на весь ліс:

— Зараз же вернися назад...

Едек подумав, що сталося, може, якесь лихо і потрібна його допомога. Задихавшись, підбіг до неї. Жінка була сердита.

— Ти що, десять з гаком кілометрів — пішки? Не в таких черевиках лазити по лісових дорогах... Іди візьми велосипед.

— Ніде буде його залишити.