Розділ «IV. Перші постріли»

— Спробую ще в Піші, може, на фабриці є яка робота. От якби шофером, добре було...

— Ти водиш автомобіль?

— Працював півроку. А потім напився і розбив машину. Мене й витурили. І це ще добре, могло бути гірше — тюрма... Тепер я б уже не пив під час роботи...

Метек тільки на мить пожвавішав, а тоді знову став байдужий. Позіхнув широко, аж затріщало. Едек засміявся.

— Дивись, а то щелепи зірвеш із завісів, кажуть, таке буває.

— Спати хочеться. І ти б уже лягав...

— Слухай-но, а може, підскочимо завтра на рибу? Може, піде краще, ніж того разу?

— Не знаю, мені ще багато зубрити. Ідіть з Павлом...

Запала мовчанка. Едекові стало ясно, що Метек уже не хотів мати ніяких близьких стосунків з ним. Уникав його. Ну що ж, після того, що він довідався...

Одначе це боліло йому, страшенно боліло. І він схопив товариша за руку.

— Метек, слухай, ти повинен поговорити зі мною, повинен.

— Про що?

— Ти добре знаєш про що. Іди сюди.— Едек майже силою втягнув його до кабінету. Метек не впирався, сів на червоній кушетці.

— Кажи.

Едек ходив сюди й туди по невеличкій кімнаті. Тепер йому забракло слів, він не знав, як висловити все те, що кипіло в душі, що так сильно йому боліло.

— Зрозумій, Метек, я не певен. Ніхто ще не міг нічого знати...— вибухнув він раптом.

Метек приклав палець до губів, застерігаючи, щоб говорив обережніше.

— Гаразд, я можу тихше, хоча мені все байдуже... Ну, а якщо навіть і правда, якщо той і загинув, то що? Я ж не хотів, я оборонявся. Він би мене вбив. Він пересилював. Це випадок, що дівчина подала мені тоді трубу. Розмахнувся з останніх сил. Де ж тут моя вина, де?

Гасинець зсутулився, ще дужче зблід. У тьмяному світлі гасової лампи обличчя його провалилося, тільки очі поблискували.

— Не знаю, я не знаю, наче й правда твоя, але щось тут не гаразд. Мене самого це мучить. Я розумію тебе, хочу розуміти, проте цього мені мало, мало...