Розділ «IV. Перші постріли»

Допивав уже не перший кухоль молока, коли десь недалеко в лісі довгою луною прокотився постріл. Лісничиха зблідла, притисла руки до грудей. Едек вискочив надвір, З лісу долинали крики; по верховіттях дерев прокотились один за одним ще два постріли.

— Це наші. Може, ті бандити у них стріляють? — прислухалася, вже опанувавши себе, пані Гелена.

— Це там?— показав рукою Едек.

Жінка кивнула головою, хотіла спинити його, та хлопець не слухав — скільки сили в ногах, мчав дорогою туди, де могло статися щось лихе.

Пробіг, може, з кілометр, може, менше. Знову постріли. Ще якийсь оклик. Потім стихло. Едек став. Куди бігти далі? Звісно, праворуч, але чи це вже тут звертати? Бір стояв дерево коло дерева, біля підніжжя ялин-велетнів ріс густий навіть тепер, без листя, чагарник.

Затріщало галуззя, десь близько виразно почувся тупіт ніг. Едек витріщив очі, напружився, мовби готуючись стрибнути, сам не знав, чого сподіватися. Трохи далі від нього, як добре кинути каменем, з гущавини на дорогу вискочили два чоловіки. Озирнулися, побачивши Едека, пірнули в ліс по другий бік дороги. Залєський швиргонув пальто на землю. Рвонув услід за ними. «Це, певно, браконьєри»,— думав він, важко дихаючи від того шаленого бігу. Нижчий, у сірому пальті, вже зник у густих кущах. Але другого Едек бачив добре. Високий, трохи сутулий, він мчав, обминаючи кущі, дерева і ями. Коротка темна куртка щільно обтягувала його спину. В правій руці чоловік міцно стискав рушницю. Едек не зважав, що гілля шмагає його по обличчю, що він спотикається об якісь горбики. Гнав щодуху, був ближче й ближче до втікача. Ледве переводячи подих, голосно крикнув:

— Стій! Стій!

На той окрик високий чоловік обернувся, ще біжучи, придивлявся до Едека. Потім раптом зупинився, підніс до плеча рушницю і, не цілячись, вистрілив. Гук луною загудів по лісу. Едек завагався. Це нерівна боротьба, коли за таким женешся з порожніми руками. Десь далеко-далеко позаду почулося гукання. Ховаючись за товстим, зеленим од моху стовбуром, Едек крикнув ще раз:

— Стій!

Браконьєр погрозив йому кулаком і гучним голосом кинув:

— Гляди, г...о собаче, вдруге пальну тобі просто в лоб...

І рвонув далі, щомиті оглядаючись.

Едек не здавався. Від дерева до дерева біг позаду. Проте відстань між ними швидко збільшувалась. Місце тут було нерівне, в густих заростях, ставало нижче й нижче, під ногами раптом зачвакало.

Коли нарешті він зупинився, втікача вже не видно було, тільки здалеку ще чувся тріск гілляччя. Зненацька так само затріщали гілки й позаду. Едек блискавично обернувся.

Гасинець і Павел підбігали страшенно задихані, стривожені. Побачивши, що Едек цілий, полегшено зітхнули. Вівчарка, яка була з ними, мала нещасний вигляд: сідала, крутилася, бігала навколо, терлась носом об землю.

— Туди побігли... Це вони?

— Вони. Стріляли в тебе?

— Один раз. Той високий.

— Ну певно! Облиш, людино добра, такого страху нагнав на мене. Де це видано — з голими руками бігти за таким бандитом. У нас він теж стріляв і добре цілився. Павлові просвистіло біля самого вуха.

— Наволоч! — лаявся Павел, люто блискаючи очима.— Ми б схопили їх, коли б не тютюн...