Розділ «XXVII. Заплутана справа»

— Спокійно, Залєський, зараз я вас не питаю. Розкажіть, Фльорчак, як дійшло до нападу на банк.

Красавчик іронічно дивився на Едека, куточки його губів кривились у злій гримасі. На правій щоці смугою виділявся шрам од ножа.

— А просто, по-моєму, краще одразу сказати правду. Ми давно знаємо один одного, вже не перший рік. З Ольштина. Були друзями...

— Неправда...

— Залєський, заспокойтеся, прошу.

— Були, значить, друзями. Не розумію, чого Залєський тепер не признається в цьому... Всяко там бувало, ми навіть побилися кілька разів, то випиваючи, то за дівчину, ви ж знаєте, пане прокуроре...

— Ближче до діла, Фльорчак! Ми говоримо про банк.

— Ну, значить, так, пане прокуроре. Залєський щось там у Ольштині натворив, я й не знаю до пуття, що саме. Довелося йому виїхати. Влаштувався він тут, у лісництві, Суми називається, вивозив ліс трактором... Недавно дав мені сигнал, щоб я приїхав, бо готується вигідне дільце.

— Ти, сучий син! — Едек рвонув до нього, але дужі руки вартового схопили його ззаду мов обценьками.

Красавчик примружив очі, посміхнувся, не збентежившись, говорив далі:

— Я приїхав. Випили ми, як завжди. І він каже мені, що тут є невеличкий банк у старому будинку, навіть сейфа нема, тільки спеціальне сховище в підвалі. Ну, і домовилися на вчора. Залєський залізякою стукнув сторожа, ми розбили задню стіну, все було тихо, бо ніч же, кого там що обходить, а банк ще трохи й на одшибі... Залізли всередину, вже добиралися до підвалу, нелегко це було, бо я на відмичках і всяких інших зломщицьких штуках не розуміюся, пильнував тільки, а грабував Залєський... І тоді раптом ми почули чиїсь кроки. Кинулися тікати, але навколо вже була міліція. Ну, мене взяли, а він утік, тепер теж попався. Я, пане прокуроре, одразу вам сказав правду. Може, на якийсь рік менше дадуть, еге ж? І ти, Едек, признайся, не вийшло, що ж тут уже брехати...

О боже, коли б можна було трахнути його в ту огидну скривлену посмішкою пику. Розтрощив би її, ні, більше — убив би гада. Але вартовий тримає, нічого не вдієш. Це він мстить за Ольштин, а за чаркою вдавав такого приятеля. Брудне діло, що його робити?

— Залєський, ви знаєте Фльорчака?

— Пане прокуроре, я не знав, що Красавчик — це Фльорчак... Цього знаю.

— Як ви кажете? Красавчик?

Едек помітив, як по обличчю Красавчика пробігла тінь занепокоєння. Розкриття клички, певно, було не на руку йому.

— Так. Я знав його, але мало. Ми ніколи не були друзями. Бився з ним один раз, бо він напав на мене. І потім побачив його оце кілька днів тому, тут, у Піші. Пили з ним у закусочній. Але ніякого банку я не знаю.

— Ну, добре, добре... Виведіть Фльорчака.

Коли вони знову лишилися втрьох з писарем, прокурор довго дивився на Едека. Не міг заглушити почуття якоїсь симпатії до юнака. Той, другий, одразу видно,— нікчема, а цей? Зовні навіть цілком порядний. Але що ж, факти — це все-таки факти.

— Ну що, Залєський, тепер ви вже признаєтеся, після того, що почули з уст Фльорчака?