Розділ «XX. Весняні зальоти»

Ішли швидко. Намічене токовище було на підмоклій галявині там, де вигинається велика затока. Густий старий ліс, зарослий чагарником, був чудовим місцем для пташиного весілля.

Лісничий мовчки поглядав на небо. Зорі поволі гасли, блякли, морок розсіювався. Але в лісі було ще зовсім темно, доводилося присвічувати ліхтариками. До галявини лишалося зовсім близько, одначе пробратися тут у цю весняну пору було нелегко. Стомлений Едек спотикався об пеньки, яких не видно було під хмизом і сухим бадиллям бур’янів, плутався між корінням вивернутих дерев, мало не впав у залиту водою яму на місці одного такого дерева. Метек ковзав у гумових чоботях по грубому шару м’якого, мокрого перегною.

— Ну, вже,— ледь чутно прошепотів лісничий.

Тихесенько підкрадалися до схованого під дубом куреня.

Пан Гасинець усміхнувся. Встигли. В останню хвилину. Ліс і води поблизу оживали. Досвіток. Над землею плив легенький туман. Силуети товстих ялівців ставали чіткіші. Десь трохи далі протяжно і монотонно гудів водяний бугай. Різким голосом прокричав дупель.

Раптом Метек стис Едекові руку. В сірих туманних сутінках гучно засвистіли крила, і на середину галявини спустився великий птах. Невиразно маячив темною плямою. Хвилину сидів спокійно, без руху. Потім крикнув приглушено, хрипко — раз, другий. І знову застиг у мовчанні. Від ялинових гілок у курені запахло живицею, і той запах додав цій хвилині якоїсь дивної чарівності.

Темна пляма ворухнулася, птах крутнувся, на крилах мигнули білі смуги. А потім півень настовбурчив пір’я, віялом розпустив хвіст, розставив крила, пригинаючи їх кінчиками до землі, і кинув у пущу низький, гортанний заклик, хрипку, повну збудження пісню кохання:

— Фуф-фи-и, чу-у-уф-фи-и!

І знову. Дивний був той клич, який линув далеко-далеко, в туманний і тихий досвіток нового дня. Едек забув про свою втому, про те, що він не виспався, що в гумових чоботях замерзли ноги. Це вперше він чув і бачив таке. Півень, який починав токовище, аж хрипів у тому заклику, сповненому найвищого захоплення, аж захлинався белькотінням пожадливості.

— Чуф-фи-и, чу-у-уф-фи-и-и! Шу-у-уш-ши-и!

З другого боку озвався схожий хрипкий спів, наче кричав недорізаний свійський півень. У повітрі зашуміло, і на високій ялиновій гілляці сіли два птахи. Метек вимовними жестами пояснив Едекові, що то самиці прибули на видовисько. Їх було більше, мабуть, ночували поблизу галявини, бо й на інших деревах почалося шамотіння.

Півень стих, мовби здивований, що не чує відповіді "на свій заклик. Але зараз же знову заспівав, забелькотів, зашушикав якнайдужче, підскочив високо вгору, зайшовся новою гамою любовного шаленства.

Повітря розітнули лопотіння і свист. Штук п’ятнадцять великих птахів сіли на галявину. Аж стукнули сильними ногами по росяній ще траві.

Стук! З другого боку прилетів ще один півень. І ще.

А той, що починав, раптом наче виріс, кожне перо стало сторч, хвіст розгорнувся віялом, крила кінцями мели по землі, голова в бойовій позі нахилилась униз. Птах продріботів кілька разів, підстрибнув угору щонайменше на висоту свого зросту, гучно зашушикав:

— Чу-уф-фи-и, чуш-ш-шу, чу-у-уф-ф-и-и.

Забелькотав, засичав, ще нижче пригнувся до землі, промів її крилом. Гей, хто наважиться? Підскочив, люто захрипів. Ну ж бо, котрий з вас такий же могутній?

Едек аж тремтів од хвилювання. Було щось надзвичайно збудливе в тій пісні старого півня, який починав пташині весільні обряди, в цьому дужому, чорному як ніч птаху, який поблискував білими смугами на крилах і вогнистими обідцями кругом очей. Темрява дедалі рідшала, і вже можна було розрізнити окремі барви.

Зненацька один з тих півнів, які щойно прилетіли, закружляв, зашушикав, сердито забулькотів і, з викликом засвистівши, кинувся вперед. Обидва птахи низько нахилили голови, підскочили, тупнули ногами.

— Чуш-ши-ши!