Розділ «XX. Весняні зальоти»

— Ех, нічого, спомини. Поцілуй, Зосю,— ліниво попросив він.

Дівчина взяла його руками за голову. Очі їй раптом загорілися, руки затремтіли. Рвучко притягнула його до себе. Приплющила повіки...

Тої ночі вони мало розмовляли. Та й навіщо слова, коли вони, молоді, були тільки вдвох у ту квітневу ніч, яка через прочинене вікно таємничими звуками линула в кімнату, коли в них так по-весняному бурхливо грала гаряча кров, і обох поглинула ненаситна жадоба любові.

Едекові здалося, що ще зовсім рано, коли дівчина з жалем шепнула йому:

— Тобі вже пора їхати. Не можна ж лишатися до дня. Не забувай — це маленьке село. І з Трудою будуть ускладнення, а вона добра дівчина, тільки багато чого не може зрозуміти.

— До ранку ще далеко.

— Ні, треба. Ми ж іще зустрінемося. Часто будемо зустрічатися, правда, Едек?

— Ну, звісно! — переконано мовив він.

Надворі його пройняв різкий досвітній холод. Десь із-за лісу уже вставав ранок. Сьогодні Едек повертався додому зовсім в іншому настрої. Не відчував уже ніяких вагань, ніяких докорів сумління і, проїжджаючи повз управління округу, зовсім байдуже подумав про Віку. Що поробиш, життя дужче, він не звик жити в пустелі та ще коли до нього горнеться така чарівна дівчина.

— Зося, Зося,— шепотів Едек, натискуючи на педалі, і тихий шурхіт коліс ніби вторував тій його пісні кохання.

Цього разу йому не пощастило тихенько прошмигнути в свою кімнату. Біля хати Едек помітив у сутінках силует пана Гасинця. Лісничий, як завжди, вставав рано і йшов на токовище. Ніяк не міг намилуватись лісовим коханням птахів.

Едек відчув себе трохи ніяково. Він, зрештою, мав право робити, як хотів, а все-таки... Хтозна, як поставиться лісничий. Але той був поблажливий.

— Облиш, людино добра, що це ти, загуляв з весною? Авжеж, такий час... Ідеш спати чи, може, з нами на токовище?

Скрипнули двері. То Метек поспішав до батька. І тоді пан Гасинець шепнув іще Едекові:

— Тільки моєму хлопцеві забагато не розказуй. Хай до кожного приходить його час...

Едек усміхнувся, подумав, що навіть лісничий стає но такий ліберальний, коли йдеться про його сина. А втім, чи добре він, батько, його знає? Бо Метек, вітаючись із товаришем, значливо моргнув йому.

— Ходімо, ходімо, а то розвидниться й буде вже пізно,— квапив їх лісничий.

— Встигнемо, це ж близько.

— Ти вже там краще знаєш, якже!

Едек догнав їх коло першого гайочка. Йому ж треба було взути високі гумові чоботи, бо цього року в лісі було особливо мокро.