Розділ «XX. Весняні зальоти»

Пізно вже, друга година минула, бачиш, як ми тут засиділися.

І взяла свій велосипед; Едек хотів їхати з нею і далі, але дівчина заперечила:

— Навіщо? Дивись, перші хати зовсім близько... Зустрінемось післязавтра в Піші, так само як сьогодні, добре? — І додала вже іншим тоном, ніби глузуючи, не знати, з нього чи з них обох: — У кіно буде інша картина... Ти гарний хлопець,— кинула вона, цілуючи його на прощання, мовби хотіла пом’якшити розчарування.

Він довго стояв, дивився, як зникає, даленіючи, світло велосипеда, слухав, як у селі загавкали собаки, а тоді скочив на сідло і натиснув на педалі. Додому дорога була неблизька.

Не поспішаючи, трясся по бруківці Піша. Містечко вже спало.

...Вони стрілися зовсім несподівано. Після чергового рейсу він їхав з тартака, стомлений, розморений на сонці. І раптом побачив Зосю, вона виходила з крамниці під ідіотською назвою: «Товари культурного вжитку». Спинилася, усміхаючись, подала йому руку, чорна коса, перев’язана бордовою тасьмою, гойдалася.

— Дуже гарно, жоден із вас не загляне в наше село. Невдячні...

— Кульчика немає, сидить як пень у Варшаві.

Зося трошки скривилася.

— Славний хлопець. Та коли його немає, то що ж говорити. А що у вас, пане Едзю?

Дивилася на нього з викликом. У легенькому платтячку і тільки накинутій на плечі кофтині, вона була дуже приваблива.

— Працюю на цьому мотлосі. А у вас що чувати? — І аж засоромився від цього банального запитання.

— Працюю. Та що це ви з такої височини дивитесь на мене? Стрибайте на землю, гоп! — засміялася дівчина, подаючи йому руку.

Едека ніби струмом ударило, коли торкнувся її трошки вологої, теплої руки. І далі розмова точилася вже інакше. Домовилися зустрітись увечері, тільки пообіцяв, що супроводитиме її велосипедом додому, бо сама вона боїться вночі їздити...

Так почалося. Едек знав, що це не кінець. Обоє були надто гарячі, а весна така гарна. Післязавтра вони зустрінуться знову.

Хлопець глянув на годинник. Скоро третя. Раніше ніж о четвертій він не ляже, завтра буде важко на роботі. Нічого, подрімає трошки в обід.

Звернув із шосе ліворуч. Зараз буде дорога до управління округу. Тепер він ставив там на ніч свого трактора, дорога до Сум так розкисла, що машина грузла по самі осі.

Згадав про Віку. Засиділась вона в тому Ольштині. Ще днів десять. Жаль... А може, й ні. Хто знає, чи вийшов би тоді оцей легенький роман із Зосею, який так цікаво почався. Коли була Віка, його не тягло до інших дівчат. І взагалі до неї він ставився якось зовсім не так. З якоюсь повагою, без зальотницьких штучок...

Віка, з бісиками в очах, ущиплива, дотепна. І водночас така поважна, така дуже серйозна. Похитає головою, засміється коротко, завжди поставить на своєму.

І раптом подумав: а як же його зустрічі з Зосею, чи не кривдить він цим Віки?