Розділ «XX. Весняні зальоти»

Зося якось дивно глянула на хлопця і мовби засоромлено шепнула:

— Едек...

Сіли на порозі. Цілувалися довго-довго. Собаки в сусідніх дворах потомилися, гавкаючи, певні, що вони добре виконали свій обов’язок.

Од річки, що текла поблизу, від озер, які вона з’єднувала, сочився з туманами холод квітневої ночі, доходив аж сюди, до шкільного будинку. Тримаючи дівчину в обіймах, Едек зазирнув у її темні тепер очі.

— Зосю...— шепнув він, і в тому слові було водночас питання й докір.

Вона стала і, не промовивши й слова, відчинила сінешні двері. Хлопець ішов за нею по скрипучих вичовганих сходинках. І раптом здригнувся, схопив дівчину за руку.

— А Труда?

Вона стиха засміялась. І той сміх був для Едека великою обіцянкою.

Заскреготів ключ. Зося штовхнула двері, і вони широко розчинилися. Едек ще на мить затримався. Отже, все це має скінчитися розмовою втрьох за склянкою чаю? І хлопця охопила злість на дівчину, яка так обдурила його.

— Ну, заходь уже, бо холод тягне зі сходів.

Крізь невеличке вікно в кімнату лилося голубувате світло ясної, зоряної ночі. Блиснув вогник сірника, жовтаве світло гасової лампи розлилося, погасивши чари нічних вогників, які заглядали у вікно.

Труди не було. Вона вже не жила тут. Кімнатка була умебльована інакше, ніж тоді, коли він був тут із Метеком і захопленим Клемом. Бідолаха так радів, що дівчина знає його вірші. А вона, тим часом...

Стояла перед ним, усміхаючись, у захваті від того, що вони разом, і від того жарту, який вона вигадала, щоб їхня радість була ще більша. І в той же час мовби тінь сорому впала на її обличчя, відбиваючись густим рум’янцем щік. Дівчина притулилася головою йому до грудей. Едек обняв її, цілував чорне волосся, зв’язане ззаду, незграбно розв’язав стрічечку, яка притримувала його. Волосся широко розсипалось. І Зося видалася йому ще красивішою.

Але й сам він відчував якусь ніяковість. І коли дівчина запропонувала випити кави, Едек в полегкістю згодився.

Сів на тахті. Збоку заклацав насос примуса. Від груби пашіло теплом. На кахлях груби виднілися якісь карлючкуваті малюнки, і серед них на одному — напис. Едек підійшов, прочитав: «Щасти боже».

— Це старі мазурські кахлі,— пояснила Зося.

Гарна була та кімнатка, хоча й бідна. Завісочки, різні серветки та інші вироби з дешевої декоративної матерії створювали чарівну атмосферу затишку й тепла. Едек згадав похмурі голі стіни своєї кімнати в Сумах. Зітхнув.

Він уже майже забув смак кави. В Сумах її не пили, а в Піші замовив один раз, але то була така бурда, що він навіть не допив.

Вони сиділи близенько одне до одного. Едек відчув, що йому зараз дуже добре, і думав про те, як бракувало йому в житті тепла і домашнього затишку, спокою, отакої кави, приготованої руками гарної дівчини, милої і не вульгарної, зовсім не схожої на тих, яких він знав доти. На якусь мить йому ніби жаль стало самого себе. Зося помітила, як змінився його настрій.

— Що з тобою?