Розділ «XV. Вовчисько»

Перевернувся на другий бік. Сон геть утік. До всього того у нього ще жахливо боліла голова. Дістав із кишені порошки. Проковтнув таблетку, не запиваючи, мало не вдавився. На губах лишився кислий присмак. З подвір’я чути було скрипіння саней, гучний голос лісничого і тонкий, писклявий — Міхала. На дорозі задзеленчали дзвіночки. Хтось приїхав.

Холод від підлоги пробіг по всьому тілу. Едек здригнувся і почав швидко вбиратися, твердо надумавши пристати до мисливців. Чого йому носитися з тим дурним гонором.

Надворі знову гамір і жваві голоси. Едек виглянув у замерзле вікно, пальцем трошки зчистив лід. Двоє саней повертало до воріт. У перших поруч із старшим лісничим і ще якимось чоловіком він побачив Віку. Ясне волосся вибивалося з-під теплої вовняної шапочки, рум’яна від морозу, дівчина дивилася на вікна будинку ніби якось розчаровано.

Едек хотів гукнути Міхалові, щоб почекав, але той саме ляснув батогом і не чув, як Залєський стукав у шибку.

Чорт, іще ті чоботи. Лаючись, Едек довгенько возився з ними, поки нарешті натягнув на ноги. Він поспішав, но знати чого. Тільки на порозі схаменувся. Нічого вже не зробиш, як усі поїхали. Не гнатися ж пішки за саньми. Мороз був кріпенький, пробирав аж до кісток. Едек уже хотів повернути назад, коли побачив Павлового зятя — той рихтував якісь чудернацькі сани, схожі на широку, збиту з дощок платформу. То були спеціальні сани, якими перевозять убиту звірину. Худий парубійко щось там повільно копирсався.

— Лісничий лаяв, що не готові. Але ж іще є час, поки вони там щось уб’ють, я вже тричі буду на місці, еге ж?— І він незворушно закурив.

— Я поїду з тобою, добре?

— А чого ж, місце є...

Кінь був якийсь хирлявий, а проте на озері, по рівній кризі, присипаній снігом, тягнув досить жваво. Худий візниця, щільно вкутавшись в облізлий кожух, курив одну за одною Едекові цигарки.

— По тисячі злотих платять за вбитого вовка... Непогані грошенята, потім можна було б місяць нічого не робити...— мріяв він, затягуючись димом.

Їхали вже лісом. Спочатку Едек упізнавав місця, де він ходив з лісничим і Міхалом, але невдовзі геть збився. Плутав напрямки, всі дороги і просіки видавались йому однаковими, один молодняк наступав на п’яти другому, а старий ліс і тут, і там був точнісінько такий же.

— Отут ліворуч той молодняк з прапорцями... Я їду трохи далі, до перехрестя. Так велів лісничий, щоб не підсунувся під кулю...— І візниця цмокнув на коня.

Якусь мить Едек розглядався навколо, потім рушив дорогою. Трохи далі її перетинала інша лісова дорога. Куди ж тепер іти? Подався праворуч, тим більше, що на тій дорозі був слід саней.

Несподівано наткнувся на прапорці. Вони оточували молодняк уздовж глухої зарослої дороги, яка ділила той лісок на дві частини. Едек звернув і пішов біля прив’язаних до мотузки червоних ганчірок, які тріпотіли від найменшого подуву.

«Хитрий спосіб,— думав хлопець, дивлячись на цю чудернацьку загорожу.— Але й вовки дурні, бояться казна-чого...»

Десь далеко позаду ліс ніби ожив, там кричали, гукали, різко стукотіли об щось, плескали в долоні. Почалась облава.

Прапорці скінчилися, молодняк окремими ялинками і соснами вступав у старий ліс, порослий усякими кущами та бур’янами так густо, що й не пройти. Едек став, оглянувся. Галас позад нього з кожною хвилиною наближався, дужчав. Відхиляючи рукою ялинову гілку, яка перегороджувала дорогу, хлопець вийшов на галявинку.

— Едек!

Він почув той окрик, у якому були і страх, і подив, і якась радість. І водночас побачив Віку,— вона помалу-помалу опускала рушницю, націлену прямо в нього. Дівчина важко дихала, в очах, які раптом потемніли, чаявся ляк.

Едек швидко пробіг ті кільканадцять кроків, які відділяли його від неї. Він увесь тремтів од великої радості. Гукнула його на ім’я! То, виходить, щось таки їх зв’язує між собою. Виходить, не забула, не відмовилась од нього остаточно.