Розділ «XV. Вовчисько»

— Пальці? Так низько розміщені? Не знаю, це начебто від батька. У школі колись сміялися, що це ознака предків — мавп. Я перевіряв у зоопарку, в Лодзі. Неправда, у, мавп вони ближче. Тоді я набив морди товаришам, та й по всьому...— Едек зиркнув на мазура: — А чому, дідуню, ви спитали про це?

На обличчі старого був якийсь дивний вираз.

— Кажеш, від батька? Га? То я, хлопче, вже пригадую твого батька. Я бачив його руки так само добре, як оце зараз твої. Придивився до них. Ех, добре пам’ятаю...— Зітхнувши, він заходився набивати люльку якоюсь сумішшю тютюну.

Едек бачив старі, зморщені, а проте ще бистрі, жовті від тютюну пальці, які тепер дрібно тремтіли. «Дурить старий чи правду каже? Може, тільки розчулити мене хоче, щоб іще випити... Е, мабуть, ні. Мацура надто порядний».

Запала мовчанка, і вона гнітила хлопця. Залєський оглянувся. Возії розклали біля шосе вогонь і грілись коло нього. Два трактористи і їхні помічники голосно сміялися з якогось дотепу.

Мацура сидів випроставшись, смоктав свою люльку. Закутався щільніше в кожух. Сонце падало якраз на них, а проте мороз брав добре, аж дух перехоплювало і пара від дихання клубами здіймалася прямо вгору. Едек поглядав на пооране зморшками, але ще свіже обличчя мазура і чогось не наважувався просити, щоб той далі розповів про батька.

Зненацька його пройняв дрож. Хлопець здригнувся, знову взяв пляшку, палив. Мацура охоче протягнув руку, цим разом навіть не скривився. Дивився, як Едек виливає решту рідини, і пляшка великою дугою полетіла під ялинове гілля. Торкнувся рукою хлопця.

— Ти краще не пий. Це ж не перша пляшка Сьогодні, правда?

Залєський кивнув у відповідь головою і, незважаючи на слова Мацури, вихилив пекучу рідину. Усміхнувся, страх минув, і він мовив тихо й просто:

— Розкажіть, дідуню, як було з моїм батьком. Я знаю, що він не вмер од запалення легенів. Прикінчили там його. Розкажіть...

Мацура затягнувся димом, подумав, що Едек має слушність.

— Ми тоді копали глибокі канави. Земля тверда, кам’яниста, а добрих лопат і кирок не було. Вдосвіта нас виганяли, це вже до літа хилилося. Собаки стерегли, щоб не відійшов хто. Не жаліли людей — били, мучили... Сили зовсім не стало... Був з нами один старий чоловік, нібито з Кракова, професор. Сивий, зовсім слабий. Наші оберігали його як могли, помагали на роботі. Дужі завжди ставали рядом, працювали й за нього. Так було кілька місяців. Але той професор ставав дедалі слабший, він уже ледве ходив. Попався якомусь капо на очі, а то бандит був, за вбивство сидів у таборі, ще до війни. Звір, а не людина. Горло комусь ногами придушити, повалити когось на землю і покласти великий камінь, щоб ребра ламалися,— це для нього було ніщо...

Мацура задивився на синицю, яка сіла на другому кінці їхньої колоди. Перехилила голівку набік, немов теж прислухалася, що розповідає мазур. А він затягнувся, випустив дим і вів далі:

— Ось той капо і заповзявся на сивого професора. Підганяв його в роботі, часом, бувало, ударить так, що нещасний аж падає... Всі дивилися на це, зціплювали зуби й мовчали. Одного дня — здається, був уже липень, бо ми бачили, як у садах достигають фрукти — одного дня капо прийшов до нас на роботу п’яний. Він часто пив з есесівцями. А поряд з професором був твій батько і ще якийсь молодий, сильний хлопець. Помагали старому. Прибіг капо, почав кричати, що старий не працює, ударив його в обличчя. А потім стояв і дивився, а професор насилу піднімав кирку. Твій батько і той хлопець допомагали йому як могли; це розлютувало бандита. Він схопив палицю і наказав хлопцеві, який помагав професорові, побити старого... Той зціпив зуби, переміг себе і кілька разів легенько вдарив. Капо сміявся, реготав, аж рохкав, як кабан... А тоді велів твоєму батькові бити старого. Батько взяв палицю, одначе не вдарив. Мовчки стояв, здавалося, спокійний, але ті, що були ближче, розповідали, як палали вогнем його очі. Ми відчували, що все це добром не скінчиться. Капо наче сказився, так метався, і нарешті закричав на батька, питаючи, слухатиметься він його — битиме старого чи ні. Ми злякалися, почувши, як він каже, що ні, не битиме...

Тепер Мацура не дивився на Едека, погляд його витав десь далеко, в лісі, за деревами, за снігами. Здавалося, він виразно бачить той ясний липневий день. Мазур кашлянув, помовчав якусь хвилину, доки зміг розповідати далі.

— Тоді капо підскочив до твого батька і став бити його в обличчя. Він тільки згорбився, але мовчав і не боронився, бо ж у таборі не визнавали ніяких протестів. Капо зрозумів, що так нічого не доб’ється. Відійшов на кілька кроків і, дивлячись на всіх трьох, щось метикував. І раптом знову зареготався, підступив до старого чоловіка, схопив його лівою рукою за плече, а правою ну бити в обличчя. Удар за ударом, аж гуділо. Професор стогнав, хитався, проте бандит міцно тримав його і все бив та бив. Пальці у твого батька стали білі, як сніг, так стискали держак лопати, але він ще стримувався, ще стояв на місці. А капо тільки поглядав на нього і далі шмагав професора. Обличчя вже й не пізнати було... Хтось заплакав, ще хтось пронизливо закричав, і знову запала німа, похмура тиша... Капо пустив старого, і той глухо впав на каміння. Капо знову кинувся на нього, бив ногами, топтався по ньому, скакав на грудях і все реготав, поглядаючи на твого батька. А він усе стояв на місці, тільки тепер обличчя його налилося кров’ю. І все-таки не витримав, підскочив, схопив капо за плече і рвучко — де тільки взялась у нього та сила після довгих місяців концтабору — швиргонув його назад, так що той аж перевернувся. Ну, і почалося. Капо зірвався на ноги, засвистів, викликаючи есесівців, а сам кинувся до батька. І тоді, я бачив, лопата закружляла в повітрі, а потім упала на голову тому бандитові. Твій батько розвалив йому череп. Прибігли есесівці. Кілька пострілів, і твого батька не стало...

Мацура помовчав і докінчив зовсім тихо, майже пошепки:

— Ми несли всіх трьох до табору. Я разом з іншими був коло твого батька. Його рука звисала безпомічна й застигла. Отоді я й побачив, що великий палець на ній сидить низько, як оце у тебе... Твердий був чоловік.

Едек сидів на колоді, обхопивши голову руками. Дивлячись на нього, Мацура додав:

— Ще тоді, як ми розговорилися на вирубці, я щось відчув... У тебе теж часом очі горять так, як у нього.