— Складе, він стільки зубрив. Нема чого боятися.
— Так, так. Ну, то йди лягай, відпочинеш, бо вже пізно.— І, глянувши на годинник, ще більше зніяковів: щойно минула тільки восьма.
Едекові було не до сну. Лежав одягнений на ліжку, а думка все вертала до тих далеких днів. Батька він пам’ятав мало. Хлопцеві не було ще й чотирьох років, коли його забрали гестапівці. Але та ніч глибоко закарбувалася в дитячій пам’яті. Він прокинувся, розбуджений якимись голосами, і чиїсь чужі руки одразу ж витягнули його з ліжка, поставили долі. Військові мундири, чоловіки в цивільному, бліда, як стіна, мати, і батько — піднявши руки вгору, стояв у кутку кімнати. Хлопець мало з того розумів, знав тільки — діється щось лихе. Заплакав, а далі вже й плакати несила було. Бачив, як виводили татка, як мати довго стояла в прочинених дверях, прислухаючись до кроків на сходах, як потім підбігла до вікна й дивилася на автомобіль, що глухо загуркотів і поїхав. А тоді ще довго-довго стискала його в обіймах...
Хотілося згадати батькове обличчя. Едек заплющував очі, і перед ним невиразно вимальовувалося довгасте лице, осяяне теплою усмішкою. Батько міг цілими годинами розповідати йому казки; хлопець слухав їх, роззявивши рота, і часом, стомлений, засинав у батька на колінах...
Застрелили його. Добре, хоч не катували перед смертю.
Мати тяжко пережила ті дні і потім уже ніколи не стала такою, як була раніше. Зникла її тепла усмішка, на обличчі появилася гіркота, потім прийшла хвороба. Жилося їм дедалі важче, з дому одна по одній щезали речі. Кінчилася війна, а їм все одно було важко. Минав рік за роком, вони жили на мізерну мамину зарплату. Мати дедалі частіше нездужала, перенесла дві операції, завжди була сумна і все частіше гладила його по голові, тільки хлопець не любив тих пестощів і не слухав, що вона казала. Його вабило до товаришів, кортіло погуляти, погратися, він уже тоді верховодив у школі серед хлопців, бився де попало і з ким попало, був перший у всіх бешкетах... Часом йому ставало прикро, коли бачив, як мати, повернувшись із батьківських зборів або після розмови з директором, мовчки плакала. Тоді він і собі і їй щиро обіцяв, що виправиться, проте вже на другий день усе починалося спочатку. А далі вже так і повелося: Залєський, Залєський, Залєський — навіть тоді, коли він і не винен був...
Мати захворіла напровесні. Довго лежала в лікарні. Потім ще повернулася на роботу, попрацювала тиждень чи два, і знову її звалила хвороба; тепер уже швидко пішло — кілька днів, і вона згасла, тиха, спокійна, з блідим, вимученим обличчям. А Едек попав до тітки, і з того вже й почалася його дальша дорога. Якось так складалося, що все у нього йшло косо-криво...
Едек зітхнув, шпурнув недокурок на підлогу, витягнув з пачки нову цигарку. Подумав, що все-таки доля часом веде його дивними стежками. Треба ж було, щоб так сталося... Бійка з Красавчиком, а потім — зустріч з Метеком і виїзд у Суми, робота в лісі, де він здибав одного з останніх батькових товаришів...
Від стодоли долинуло крізь вікна якесь чи то кувікання, чи мекання, щось загуркотіло, потім загавкав Рекс — неспокійно, уривчасто, люто; грюкнули хатні двері, глухо застугоніли кроки, басовите гавкання собаки чулося вже далі, пролунали постріли — один, другий.
Едек рвонув вікно. Хвиля холодного повітря ринула в кімнату, заклубочилася в тютюновому диму, а Едек, мало що розрізняючи в темряві, вже біг туди, звідки долинав гамір.
— Рекс, Рекс!
То лісничий повертався від гаю, гукаючи собаку, який гавкав уже десь аж біля озера. Едек побіг назустріч.
Пан Гасинець ліхтариком освітлював якусь темну купку. Підходячи ближче, хлопець розпізнав. Сарна з перегризеною шиєю лежала поблизу стодоли, в якій останнім часом ночувала. Двері стодоли були відчинені.
— Бачиш, як сміливо вже підходять?
— Вовки?
— А хто ж би ще! Їх три було. Розірвали Кульгавого, а тепер сарну. Гарне діло... Не думав, що стільки появиться... Рекс, Рекс! Дурний собака, розірвуть у кущах. Рекс, Рекс!
За хвилину собака прибіг, захеканий, шерсть настовбурчена. Лісничий ласкаво погладив його.
— Хоробрий, не кожен собака поженеться за вовками...
Взяли сарну, понесли в хату.
— Зима дуже сувора, морози, вовки голодні і вже нападають на людську худобу. Треба зробити облаву, інакше не дамо ради.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Там, де козам роги правлять» автора Паукшта Евгеніуш на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XV. Вовчисько“ на сторінці 4. Приємного читання.