Розділ «XIV. Клем в оточенні»

І знову куняв, і марилися йому успіхи на письменницькій ниві, слава його книжки, похвальні рецензії, нагороди. У нього вже був свій дім, теплий, затишний, і в тому домі поралася якась чарівна дівчина, схожа чи то на Віку, чи на Зосю, чи, може, на ту розведену з Ольштина... Байдуже, головне, що вона була гарна та ніжна і зустріла його на порозі, обнімаючи теплими руками. З радіоприймача линула тиха, ніжна музика, в другій кімнаті, певно, були гості, бо там лунали голоси...

Раптом Клем здригнувся, серце його несамовито закалатало. В першу мить хлопець навіть не знав, де він. Здалеку ясно почувся гучний знайомий голос, який гукав його, і ще — дзвоники на кінській збруї. З лісництва їдуть по нього, ой як це добре! Він хотів кричати, роззявляв рота, але з горла виривався тільки тихий писк. Хлопець даремно старався. Тоді він згадав про ліхтарик — мало не впустив його, бо рука вже нічого не відчувала. Блимнув тьмяним жовтуватим світлом у той бік, звідки долинули голоси. З другого боку на дорозі водночас забіліла ясна смуга.

Різко бахнули постріли, гучною луною покотилися навколо. Скавуління, писк, тріск гілок, якась панічна втеча. Глухе, басовите гавкання Рекса і тонше, але завзятіше — Кульгавого. Смуги світла, спрямовані вгору, на гілки дерева, де сидів Клем.

— Гей, Клем, ти злізеш сам?

Хлопець, зворушений, схвильований, ледве пробелькотів щось.

Метек уже підскочив до найнижчої гілки, вхопився і, мов кіт, ліз на дерево. Лісничий для острашки ще кілька разів пальнув у кущі. Рекс і Кульгавий грізно гарчали коло вбитого вовка. Закривавлений слід вів у недалекі зарості. Пси кинулися туди, лісничий насилу зупинив їх.

— Що за гармидер? Що тут п’ють, кого б’ють?— П’яний Едек зупинився, зліз із велосипеда і по снігу посунув до них.

— Міцно держись за шию. Будемо злазити — Метек був уже біля Клема, обережно розв’язував пояс і шарф. Удвох поповзли вниз.

Клем нічим не міг допомогти другові. Все його тіло здерев’яніло, замерзло, як велика крижана бурулька. Не відчував ні ніг, ні рук. Плечі пекло наче кригою. Метек, сопучи, зсовувався з гілки на гілку. На нижній нерішуче зупинився з своїм тягарем. Лісничий розставив руки.

— Стрибайте, нічого не вдієш.

Вони впали на землю, у витоптаний вовчими лапами сніг, рядом з убитим вовком.

Едек уже трохи отямився. Пособляв Метекові тягнути товариша до набитих соломою саней. Там лежало кілька смолоскипів. Не встигли й запалити їх.

— Наглядай за Клемом, я до батька...

Метек клацнув запальничкою, підніс вогник до смолоскипа. Якусь мить він шкварчав, шипів, а потім спалахнув яскравим вогнем з їдучим димом.

— Облиш, людино добра, я й ліхтариком обійдуся. Він десь близько.

Пан Гасинець уже пустив собак у погоню за раненим вовком. На снігу було багато крові, звір не міг далеко втекти. Метек тримав двостволку, готовий кожної миті вистрілити. Собаки нишпорили в заростях і раптом зайшлися лютим, несамовитим гавканням. Лісничий побіг туди, пролунав постріл — один, другий. Там діялося щось недобре. Метек помчав прямо через кущі. Побачив батька, який, почепивши на грудях ліхтарик, цілився в пораненого вовка під кущем. Звір гарчав, аж собаки щулились, а потім знову люто рвалися до нього.

— Рекс, Кульгавий, до ноги, сучі діти!— сичав лісничий.

Роз’ярений пес не послухав, зопалу скочив уперед і раптом зайшовся жахливим писком, що переходив у хрипіння.

Гримнув постріл. Вовк випростався, підскочив і, судорожно здригаючись, розпластався на снігу.

— Є, тату?