Розділ «XIV. Клем в оточенні»

Клем і не помітив, коли пробила десята. Він ще ніколи так довго не засиджувався. Старший лісничий насилу стримувався, щоб не позіхати. Правда, хлопець виправдував себе тим, що завтра неділя, пан Дзядонь зможе виспатись, а проте вже треба було йти.

— У вас є добрий ліхтарик?— поцікавився господар. — Ніч, правда, місячна, але в лісі темно...— І стурбовано додав:— Недавно коло Ольштина була облава на вовків, їх там появилося багато, і після тої облави частина вовків подалася в наші краї. Трохи небезпечно іти вночі лісом...

Іншим разом ці слова налякали б Клема, але тепер він радів, певен, що Віка відповідає йому взаємністю, і це сповнило його героїзму. Що там вовки, хай би тут хоч тигри появилися, він і їх не злякався б. А ліхтарик у нього світив добре — недавно поставив нову батарейку. Якихось там кілька кілометрів, він безліч разів проходив ту дорогу!

Віка здивувалася, коли, прощаючись, Клем почав цмокати її в руки, і зрештою, незадоволена, сховала їх за спину. А ще вія белькотів щось про вдячність, про своє щастя і якось дивно поглядав на неї крізь окуляри. Дівчина чимскоріше випровадила його.

— Чудернацькі люди ці поети, правда ж, мамо?— усміхнулася вона. І коли б мати придивилася в цю мить до неї, то, може, побачила б у тій усмішці немало звичайної жіночої пихи.

Бадьоро ступаючи по дорозі, Клем тільки через деякий час помітив, що забув папку з матеріалами для виправлення. Він завжди брав із собою частину передрукованих на машинці сторінок, щоб уранці зробити в них останні правки. Хлопець став, оглянувся назад. Стіна дерев уже давно закрила вогники будинку старшого лісничого. Повертатися не випадало, надто пізній час. Не морочитиме він собі голови, завтра прийде і забере, матиме нагоду знову зустрітися з Вікою.

Аж цмокнув захоплено, згадавши, яка вона чарівна. Скидалася на хлопчака з отим своїм коротко підстриженим вихруватим чубчиком. З-під нього тільки задерикувато блищали блакитні-блакитні очі. Або ніс — не так щоб дуже красивий, трошечки кирпатий, одначе саме тому якийсь єдиний. Вона морщиться і пирхає, коли буває чимось збуджена. А коли сміється — на щоках у неї появляються ямочки. В’їдлива, язик має гострий, але ж сьогодні вона йому жодного разу не відрубала, була наче збентежена. Це теж багато про що свідчило. Так, справді, нарешті йому всміхається доля. Бо Віка не буде така пуста, як усі інші. Хоча б як та чорна Зося із-за озера... Так пошила його в дурні... Навіть не прийшла на побачення, шельма. Але вона таки непогана...— Клем зітхнув, згадавши, і зараз же схаменувся. Куди їй до Віки! Ця ніби й невеличка, зате страшенно граціозна. А які у неї ноги, пошукати такі.

Здорово спіткнувшись об корінь, Клем чортихнувся. Ліхтариком він присвічував тільки в найтемніших місцях — не хотів розряджати батарейку, бо в Піші їх не так легко дістати. А втім, у лісі було досить ясно, хоча від дерев і падали густі тіні. Поміж темно-зеленими гілками ялин пробивалися смуги голубуватого місячного світла. Сніг на морозі іскрився в тому світлі, ніби випромінював якесь майже нереальне сяйво. Десь у глибині лісу часом лунав гострий, як постріл з гвинтівки, тріск. То стовбури ялин лопалися всередині, не витримуючи морозяних кайданів. Налякана світлом ліхтарика, через дорогу промчала з гамором льоха, за нею — кілька підсвинків. Аж загуло.

Клем ішов швидко і вже повертав на широку дорогу, що вела від шосе до лісництва. Тут було видніше — гілки дерев не з’єднувалися між собою в зелений тунель. Кульчик погасив ліхтарик і пішов повільніше. Він уже захекався од швидкої ходи. Та, власне, й нема потреби поспішати. Сьогодні все одно він уже не працюватиме. Його думки надто зайняті Вікою. Що й казати — чудо не дівчина... Як мило вона хотіла помогти йому. Може, знову щось передрукує, доки його не буде? І зніяковів, піймавши себе на цій корисливій думці.

Зненацька праворуч поміж деревами блиснули гострі зеленуваті вогники. Клем присвітив туди ліхтариком. Вогники пропали. Ліс порідшав, по той бік дороги, на мокрому, болотистому місці вузькою смугою потяглися кущі.

Кульчик мимоволі, не усвідомлюючи того, наддав ходи. Через деякий час озирнувся. Зеленаві іскорки таємничо блимали вже в другому місці. Недалеко від них загорілися інші.

І раптом, незважаючи на сильний мороз, Клемові зробилося жарко, аж душно. Мимохіть потягнувся рукою до шиї, розстібаючи куртку. Йому згадалося, що старший лісничий Дзядонь казав про вовків, які, налякані облавою в інших місцях, нібито появилися в околицях Піша.

Вогники поблискували біля дороги, мовби ховалися в кущах. Тепер їх було більше. Може, то сови? Але чого ж усі вони лазять по землі? Цікаво, чи й у сарн очі світяться в темряві? Теж так блищать?.. О, вони появилися знову, тепер наче ближче... А що, як то справді вовки?

Сорочка стала мокра від поту, немов її намочили у воді. Несамовито забилося серце. Клем кинувся бігти. Вже недалеко — кілометр з гаком — до лісництва, може, йому пощастить утекти від цих вогників, що поблискують у темряві.

Вони зовсім близько. Хай би вже вибігли на дорогу, може, розпізнав би, чи то справді вовки. Хай би завили, і то був би якийсь знак. Може, їх стримає ліхтарик. Провів позад себе смугою світла. Вогники погасли, зникли, тільки хиталася в одному місці гілка придорожньої ліщини. Але ні, он там знову заблищали. Якісь тіні край дороги. Важко розрізнити. Хай йому чорт, у ліхтарику щось заїло, світить із перебоями! А вогники блимають уже зовсім близько, якісь тіні сунуться дорогою. Боже, вовки!

Злякано крикнув. Тільки тепер він пізнав, що таке страх. Світло ліхтарика вихопило з темряви три тіні, які сунули по втоптаному снігу. Світло стримало їх, вовки звернули трохи в ліс і звідти блимали голодними, лютими баньками.

Чоботи були мов пудові, куртка — наче з заліза, піт цівками лився з-під хутряної шапки, заливав очі. Правою рукою — він і не помітив, як десь загубив рукавицю з неї — Клем конвульсивно стискав ліхтарик і біг майже боком, шмагаючи позад себе темряву смугою миготливого світла. Вогники в кущах не гасли, посувалися. Одна тінь вискочила на дорогу, якусь мить сунула по ній, тоді знову щезла в лісі.

Знову заїло... І чому той Дзядонь тільки так, між іншим, згадав про вовків? Коли б він рішуче все виклав, то Клем заночував би в управлінні, а вранці повернувся б... О боже, вони вже так близько, коли б він став, то, певно, почув би їхнє тупотіння. О, нарешті загорівся ліхтарик! Вовки спинилися, проте більше не тікають у ліс, стоять купкою. Три... Ні, чотири. Біжать, тільки не вискакують на світло. А ліхтарик світить слабше, чи то, може, так здається. Що роблять у таких ситуаціях? Ага, справді ж — на дерево! Треба мерщій вилізти на дерево, на якесь товсте дерево, щоб легше було видертися.

А вовки біжать, незважаючи на світло! Вони вже не бояться. Це остання хвилина, скоріше на дерево, байдуже яке, на перше-ліпше дерево.

Через сніговий замет він кинувся за придорожню канаву, підстрибнувши, вчепився за найнижчу гілляку, задер ноги вгору, обхопив ними стовбур і вже тягнувся рукою далі, вище, ліз, як ніколи в житті.