Розділ «XIV. Клем в оточенні»

Внизу щось ударилось об дерево, почулося тихе гарчання. Клем обімлів: йому здалося, що, ховаючи під час тої розпачливої втечі ліхтарик, він просто впустив його додолу. Засунув руку в кишеню куртки — холодний дотик металу заспокоїв його. Хлопець посвітив униз, під дерево. Там заворушилося, чотири вовки відскочили вбік, посідали, один блимнув зеленими очима, повертівся, став.

Аж тепер Клем відчув страшенну втому, слабість у всьому тілі. Судорожно притулився до дерева, міцніше обняв руками стовбур, щоб не впасти, його нудило, може, від швидкого бігу, а може, від страху. Хто ж міг би сподіватися на таке! Стільки раз він ходив сам цією дорогого, і ніколи нічого. То ті чортові мисливці, мало що не вибили вовків, а ще порозганяли їх в інші місця, саме щоб оце Клемові наткнутися на них. От тобі, хлопче, і книжка, от тобі й любощі! Мороз близько двадцяти градусів, тут він довго не висидить — змерзне, руки заклякнуть, і він упаде прямо в пащу тим дияволам. Звідси чути, як вони дихають, як жахливо сапають.

Клем спробував умоститися зручніше на товстій бічній гілляці. Але інші гілки, які на всі боки стирчали з стовбура, заважали йому. Однією рукою хлопець заходився розстібати пояс на штанях. Нелегко це було, а ще важче — коли почав прив’язуватися. Пояс був короткий, пряжка видавалася дуже слабка. Нарешті якось упорався. Блимнув ліхтариком. Звірі вже не тікали, тільки грізно загарчали. Зіщулились, ховаючи очі од світла.

Що робити? А коли б вилізти на верхівку дерева і ліхтариком давати сигнали, до лісництва ж не так далеко — оцей поворот, а потім ще один. Може, помітять, зрозуміють, що це тривога.

Клем знову набрався трохи духу. Подивився вгору, посвітив туди. Гілки росли густо, місцями так, що й не продертися. І стовбур був не дуже товстий. Інші дерева були вищі. Невдало вибрав. Треба було раніше вилазити на дерево. Там, де росли дуби. Авжеж! Спробуй вилізь — дерева рівні, високі, внизу жодної гілки. Та, власне, й сама ця ідея з сигналами нічого не дасть. Хто там у лісі придивлятиметься до якогось миготіння ліхтарика. Якщо взагалі світло буде видно... Краще вже кричати, може, почують. Пані Гелена в цей час іще заглядає до хліва. Зрештою, собаки почують, зчинять тривогу...

Волав щосили, і крик його був довгий, тремтливий, ніби хтось легенько торкнувся пальцями струни. Перелякався,— до чого ж тихий у нього голос. Хоч і далеко відлунював, а був слабенький, ніби не його. Може, це втома, а може, страх паралізує горло? Знову кричав, а відповідало йому тільки шамотіння внизу. Вовки відбігли на кілька кроків, причаїлись у кущах. Клем кричав далі, ще і ще, кричав безперервно, аж поки геть охрип, і з грудей уже виривалося тільки глухе шипіння. Час від часу прислухався. Нічогісінько, тиша, морозяна застиглість, сувора, грізна, і то сопіння, то якесь мурмотання внизу. Звірі кружляли навколо дерева, прудкі, люті, поблискували балухами, тужливо задираючи вгору свої трикутні голови.

Мороз припікав. Клем відчував, як мокра від поту сорочка леденіє, морозить тіло. Права нога отерпла і задубіла.

А що ж буде за годину, дві, три? Бо це єдиний шанс на порятунок — діждати світанку. Тоді ж вовки вже покинуть його, заховаються десь у лісових хащах? А втім, певності не було — може, вони пильнуватимуть його і вдень, доки не діждуться, коли нарешті він замерзне і пояс не витримає, лопне, а він, як спіла груша, полетить до тих чотирьох страшних, голодних пащ.

Хлопець подивився вниз, під дерево. Тут було темніше, ніж поблизу на дорозі. Тим виразніше світилися вовчі очі — нетерплячі, метушливі, вони блискали, кружляючи навколо дерева. Клем увімкнув ліхтарик, і промінь його збентежив звірів. Але тільки на мить. Ліхтарик світив уже слабенько. Чорт його знає, скільки вже Клем сидів на цьому дереві. Годинника хлопець не носив — він давно вже зіпсувався.

Добре, що сьогодні він якраз лишив у Віки свою папку. А то лежала б вона оце зараз під деревом, і ці упирі порвали й потоптали б її.

Коли б то Віка знала, що з ним приключилось. А вона, либонь, спить собі, і за вухом їй не свербить. А може, думає про їхнє почуття? Е-е, дідько його знає, чи не здалося йому тільки, що дівчина відповідає взаємністю на його кохання. Які ж у нього докази? Що була привітна, мила, що так гарно помогла йому передруковувати текст? Але ж це ще зовсім не означає, що то любов... Ех, хіба знаєш? Скільки вже разів він ошпарився на тих, здавалося б, цілком певних жіночих почуттях! Он хоча б та чорна Зося, кицька така, вітрогонка, знала його вірші, а що вийшло...

Поворухнувся і омертвів з жаху — вчепився руками за дерево. Він весь час боявся задрімати, а ось зараз не витримав. Ще трошки — і впав би з дерева. Аж затремтів, подумавши про це.

Ліхтарик світив дедалі тьмяніше. Вовки невтомно кружляли внизу, коли блимало світло — відступали на крок, але не тікали. Клем гасив ліхтарик — треба було берегти батарейку. Майже не світив, а вже вигоріла, халтурна робота. Котра година? Зорі ще ясні, по них, кажуть, можна орієнтуватися в часі, Гасинець уміє. Яка погана робота у лісничого, рядом з вовками, не знаєш, коли ті звірі можуть прийти... І треба ж було, щоб саме йому, Клемові, так не пощастило...

Хлопець стягнув з шиї шарф і щільніша застебнув комір куртки. Шарфом міцно прив’язався до дерева — так буде безпечніше. Сидіти твердо і незручно. Найгірше, що він уже зовсім не відчуває ніг. І руки пограбли, насилу ворушить ними, і той дурний шарф весь час вислизав поміж пальцями, поки нарешті Клем зв’язав його. Чи видержить він до ранку? А власне, що гірше — замерзнути на смерть чи щоб тебе з’їли вовки? Знизу знову почулося якесь тоскне, похмуре мурмотання чи підвивання. Клем здригнувся: ні, мороз — це куди краще.

Спробував ще кричати, але голос його ослаб, скутий морозом, який пронизував усе тіло. Ліхтарик ледь жеврів. Знизу чути було якесь шелестіння і дедалі гучніше жалісне мурмотання. Вовки то сідали на задні лапи, підносячи вгору голови, то швидко, сторожкими кроками кружляли навколо дерева.

Закоцюбленими руками, що вже майже нічого не відчували, перевірив, як прив’язано пояс і шарф. Скоцюрбився в незручній розсосі між стовбуром та гіллякою і застиг нерухомо. Так, іншого виходу немає, треба чекати до світанку. Зараз, мабуть, ще й не північ. У таких ситуаціях час тягнеться дуже повільно. Небо зоряне, мороз, певно, дужчав, останнім часом уранці бувало понад двадцять градусів. Він давно вже не пам’ятав такої суворої зими. В лісі тиша, ніби в ньому не було жодної іншої істоти, окрім вовків.

У теплих хатах, де не страшний ніякий мороз, усі вже сплять. Віка, мабуть, закінчила якусь книжку, стомлена простягається під ковдрою. А Зося? Чому він завжди повертається думкою до неї? Мила чорнявка, мабуть, шаліє десь на вечірці. З отим мельником. Ех, негарно то було з її сторони. Едек теж на вечірці, аби тільки знову не зчинив скандалу, бо він уже був п’яний... Чого йому треба од Віки? Сам же винен, по-свинському поставився до дівчини, яка так доглядала його, коли хворів... Едек, Едек... а що як він оце тепер повертатиметься з вечора? П’яний, нічого не помітить, вовки й накинуться на нього...

Він затремтів, безпорадний, подумавши про це. Але відразу ж і заспокоївся. Міхал певно ж запросить Едека до себе переночувати, не пустить п’яного в дорогу серед темної ночі. А може, за який скандал його знову заберуть у міліцію... В усякому разі треба час від часу кричати — це когось або прикличе на допомогу, або попередить.

Клем був такий слабий і вимучений, що голос його насилу проривався болісним криком з грудей.

Хлопець починав дрімати, йому здавалося, що мороз стає менший, що вже не так холодно, потім він раптом прокидався, ворушився і тоді знизу чути було шамотіння, тупцяння і мурмотання вовчої зграї. Клем здригався від страху, знову відчував пекучий мороз і навіть починав махати руками, щоб тільки не замерзнути на смерть. Чи доживе він до ранку? Так багато розповідали про людей, які замерзали на глухих дорогах, у лісах, на непрохідних бездоріжжях.