Розділ «- 19 -»

— Мене не стосується, коли я бачу зруйнованими життя двох людей, з якими я ходив до школи? Ха! До того ж, ти сама знаєш, що схиблена на Таппі.

— Неправда!

— Та невже? Якщо б я отримував по фунту щоразу як ти дивилася на нього повними любові очима…

Вона подивилася на мене очима, в яких не було анітрохи любові.

— О, заради бога, піди геть та вбийся, Берті!

Я підвівся.

— Саме це, — не втрачаючи гідності сказав я, — я й зроблю: піду та уб'юсь. Тобто, щонайменше, я піду звідси. Я сказав усе, що мав сказати.

— Добре!

— Але дозволь мені додати, що…

— Не дозволю!

— Добре, — холодно сказав я. — У такому разі, бувай здорова.

І я це сказав дуже в'їдливо.

«Похмурий» та «розгублений» — ось два прикметника, якими б ви могли описати мене, коли я йшов з альтанки. Марно було б заперечувати, що я очікував від цієї розмови на кращі результати.

Я дивувався Анджелі. Дивно, але ніколи не розумієш, що кожна дівчина в глибині душі є зразком злості, аж доки щось не трапиться з її любовними стосунками. Ми з цією кузиною спілкувалися ще відтоді, як я носив костюмчик моряка, а в неї не було передніх зубів, але лише зараз я починав бачити її приховані риси. Проста, весела, добра маленька ягідка, такою я її завжди вважав. Одна з тих, про кого можна бути майже певним, що вона й мухи не скривдить. Але ось вона сміється безсердечно — принаймні, мені здається, що я чув, як вона безсердечно сміялася наче холодний і нечулий персонаж із серйозного кіно — та плює на долоні, маючи рішучий намір звести Таппі та сивину його печаллю в могилу. Я казав це раніше і скажу це ще раз: дівчата дивні. Старий дідуган Кіплінг ніколи не мав більшої рації, ніж коли сказав, що самиці виду смертоносніші за самців.

За таких обставин мені здалося, що залишається зробити лише одне — піти до їдальні та почастуватися тими холодними закусками, про які мені казав Дживс. Я відчув негайну потребу підживитися, бо остання бесіда мене дещо виснажила. Немає потреби пояснювати, що таке демонстрування емоцій зменшує жвавість хлопця та навиває думки про добрячі шматки яловичини або шинки.

Тож я попрямував до їдальні, і ледве перетнув її поріг, як побачив біля столика тітку Делію, яка уминала лосося в майонезі. Від цього видовища я мимохіть ахнув, бо воно мене збентежило. Якщо ви не забули, останнього разу, коли я мав задоволення залишитися з цією родичкою тет-а-тет, вона повідомила мене про свої плани втопити мене в ставку, що на городі, тож я не міг бути певним, яким наразі були її наміри щодо мене.

З полегшенням я дізнався, що вона наразі весела. Ніщо не могло перевищити ту привітність, з якою вона махнула виделкою.

— Привіт, Берті, старий йолопе! — дуже дружньо привіталася вона. — Я так і знала, що не слід тебе шукати далеко від їжі. Спробуй цього лосося. Відмінний.

— Від Анатоля? — запитав я.

— Ні. Він досі в ліжку. Але на кухонну служницю найшло натхнення. Здається, вона раптом збагнула, що годувати їй треба не граю канюків у пустелі Сахара, тож вона приготувала їжу, яка придатна для споживання людськими істотами. У цій дівчині все-таки не все погане; сподіваюся, вона добре розважиться сьогодні на танцях.