Розділ «- 12 -»

Промовляючи ці слова, Таппі тремтів, як хвора тварина. В його очах сяйнув дивний блиск, і він сильно вдарив кулаком по ліжку, мало не влучивши по моїй нозі.

— Ось що було гірше за все, Берті. Ось від чого мені боляче. Я ще майже не почав його їсти! Але такі вже жінки.

— Вони ніколи не змінюються.

— Вона продовжувала коментувати. «Ви не уявляєте, — казала вона, — як містер Ґлоссоп обожнює їжу. Він просто живе заради неї. Він кожного дня їсть шість або сім разів, а зранку починає все наново. Мені це здається досить дивовижним». Твою тітку це, схоже, зацікавило і вона сказала, що їй це нагадує боа констріктора. Анджела спитала, чи не мала та на увазі пітона? А потім вони сперечалися щодо того, хто з них хто. А твій дядько тим часом тицяв навсібіч своїм клятим пістолетом, ставлячи в небезпеку всіх, хто був поруч. А пиріг стояв на столі, а я не міг навіть доторкнутися до нього. То ж ти маєш розуміти, чому я сказав, що пройшов через пекло.

— Так. Це не могло бути приємно.

— Згодом твоя тітка та Анджела припинили свою суперечку, згодившись на тому, що Анджела мала рацію, і я нагадую їм саме пітона. Незабаром ми всі пішли до своїх кімнат, а Анджела з материнською турботою попередила, щоб я не йшов сходами надто швидко. Бо, за її словами, після семи великих приймань їжі чоловікові моєї статури слід бути дуже обережним, аби не трапився апоплексичний удар. Вона сказала, що те саме трапляється з собаками. Коли вони стають надто жирними та вгодованими, вони вже не поспішають сходами вгору, щоб потім не хекати, бо це погано для серця. Вона запитала твою тітку, чи пам'ятає та покійного спанієля, Амброзія; а твоя тітка відповіла «Бідолашний старий Амброзій, його було неможливо від смітника відтягти»; а Анджела сказала «Ото ж бо, тож будьте, будь ласка, обережні, містере Ґлоссоп». А ти мені кажеш, що вона мене досі кохає!

Я спробував його якось підбадьорити:

— Та то дівочі балачки!

— Трясця цим балачкам! Я їй непотрібний. Колись я був її ідеалом, а тепер — менш ніж пил під колесами її колісниці. Вона шаленіє через того хлопця в Каннах, ким би він не був, а мене тепер і бачити не хоче.

Я вигнув брови:

— Мій любий Таппі, у питанні щодо цього «хлопця Анджели в Каннах» ти втратив властивий тобі розум. Вибач, що я тобі це кажу, але в тебе idée fixe[11].

— Що?

— Idée fixe. Ну, ти знаєш. У людей таке трапляється. Це як марення дядька Тома щодо того, ніби всі, кого хоч раз затримувала поліція, слідкують за нашим садком, чекаючи нагоду залізти в будинок. Ти постійно кажеш мені про цього хлопця в Каннах, але не було ніякого хлопця в Каннах, і я скажу тобі, чому я такий впевнений у цьому. Так трапилося, що впродовж тих двох місяців на Рив'єрі ми з Анджелою майже не розлучалися. Якби навколо неї хтось вився, я б це миттєво побачив.

Він сполохнувся. Було очевидно, що це справило на нього враження.

— О, то в Каннах вона весь час була з тобою?

— Думаю, вона й двох слів нікому іншому не сказала, за винятком, звісно, балачок за столом у їдальні або окремих реплік у натовпі в Казино.

— Зрозуміло. То ти хочеш сказати, що якщо в неї й було щось на кшталт сумісного плавання або прогулянок у місячному світлі, то виключно з тобою?

— Саме так. У готелі про це навіть жартували.

— Тобі це, напевно, подобалося?

— О, так. Я завжди обожнював її.