Розділ 10

— Так, пустельнику. Таким-то чином перемагають Зло! Якщо Зло бажає спричинити тобі кривду, завдати тобі біль — попередь його, і краще тоді, коли воно на те сподівається. Якщо ж ти не зумів попередити Зло, якщо виявився Злом скривдженим, то відплати йому! Дістань його, краще за все — коли воно вже забуло, коли відчуває себе у безпеці. Відплати йому подвійно. Потрійно. Око за око? Ні! Обоє очей за око! Зуб за зуб? Ні! Всі зуби за зуб! Відплати Злу! Зроби так, аби воно вило від болю, аби від того виття лопалися у нього очі. Й тоді, подивившись на підлогу, сміливо і впевнено можеш сказати: те, що тут лежить, уже не скривдить нікого, нікому не загрожуватиме. Бо як можна загрожувати комусь, не маючи очей? Не маючи обох рук? Як може воно скривдити, якщо тельбухи його волочуться по піску, а кров у пісок той всотується?

— А ти, — повільно сказав пустельник, — стоїш із закривавленим мечем у долоні, дивишся на кров, що всотується у пісок. І маєш нахабність думати, що оце ось була розв’язана ота віковічна дилема, досягнуто було марення філософів. Вважаєш, що природа Зла виявилася зміненою?

— А так, — сказала вона бундючно. — Бо то, що лежить на землі й стікає кров’ю, Злом уже не є. Може, воно ще не Добро, але Злом воно не є з усією впевненістю!

— Кажуть, — повільно промовив Висогота, — що природа не терпить порожнечі. Те, що лежить на землі, що стікає кров’ю, що впало від твого меча, Злом вже не є. Але що ж тоді ним стало? Чи ти колись над цим задумувалася?

— Ні. Я — відьмачка. Коли мене вчили, я присяглася собі, що стану виступати проти Зла. Завжди. І без роздумів.

— Бо коли почнеш роздумувати, — додала вона глухо, — вбивство перестає мати сенс. Помста перестає мати сенс. А цього допустити не можна.

Він похитав головою, але вона жестом стримала його від аргументів.

— Час мені закінчити мою розповідь, Висогото. Я розповідала тобі більше тридцяти ночей, від Еквінокції до Саовіну. Але досі не розповіла тобі всього. Перед тим як я піду, ти мусиш довідатися, що сталося у день Еквінокції у селищі, що зветься Говорог.

Вона стогнала, коли він стягав її з сідла. Стегно, у яке він її вчора копнув, боліло.

Він шарпнув за ланцюг на нашийнику, потягнув її у бік світлого будинку.

У дверях будинку стало кілька озброєних чоловіків. І одна висока жінка.

— Бонгарте, — сказав один із чоловіків, щуплий брюнет із худим обличчям, що тримав у руці окуту міддю нагайку. — Треба взнати, що ти вмієш дивувати.

— Привіт, Скеллене.

Названий Скелленом якийсь час дивився просто їй в очі. Під тим поглядом вона затремтіла.

— Так що? — знову звернувся він до Бонгарта. — Станеш пояснювати відразу чи, може, потроху?

— Не люблю пояснювати на майдані, бо мухи до рота залітають. До хати можу увійти?

— Запрошую.

Бонгарт шарпнув за ланцюг.

У хаті чекав іще один чоловік, розчухраний і блідий, хіба кухар, бо зайнятий був чищенням одежі від залишків муки й сметани. При виді Цірі очі його блиснули. Підійшов.

То був не кухар.