Розділ 10

Кельпі, ворона кобила Цірі, тупала й пирхала у сараї.

Коли він увійшов до хати, застав Цірі, як та рилася у скринях. Дозволив їй те, навіть заохочував. По-перше, було це цілком нове зайняття — після їзди на Кельпі й гортання книжок. По-друге, у скринях було чимало речей його дочок, а дівчині потрібен був тепліший одяг. Кілька змін одягу, бо у холоді й вологості минули б довгі дні, поки випране шмаття нарешті висохло.

Цірі вибирала, приміряла, відкидала, відкладала. Висогота сидів за столом. З’їв дві варені картоплі й куряче крильце. Мовчав.

— Добра робота. — Вона показала йому річ, яку він не бачив уже роки й навіть забув, що вона в нього є. — Також належали твоїй дочці? Любила вона їздити?

— Любила. Дочекатися не могла зими.

— Я можу взяти?

— Бери, що захочеш, — стенув він плечима. — Я з того не маю жодної користі. Якщо вони тобі згодяться і якщо чоботи пасують… Але ти що ж, пакуєшся, Цірі? Готуєшся до від’їзду?

Вона увіткнула погляд у купу одягу.

— Так, Висогото, — сказала після хвилинного мовчання. — Так я вирішила. Бо бач… Немає часу, щоб його втрачати.

— Твої сни.

— Так, — призналася вона за мить. — Я бачила у снах дуже неладні речі. Я не впевнена, чи воно вже мало місце, чи тільки станеться. Не маю поняття, чи зумію я запобігти… Але я мушу їхати. Бачиш, свого часу я ображалася на близьких, що вони не прийшли мені на допомогу. Що залишили на ласку долі… А зараз я думаю, що то хіба вони потребують моєї допомоги. Я мушу їхати.

— Іде зима.

— Власне, тому я і мушу їхати. Якщо я залишуся, то застрягну тут до самої весни… Аж до весни буду гризти себе за бездіяльність і невпевненість, пригноблена кошмарами. Я мушу їхати, їхати зараз, спробувати знайти ту Вежу Ластівки. Той телепорт. Ти сам вирахував, що до озера — п’ятнадцять днів дороги. Я була б на місті у листопадову повню…

— Ти не можеш зараз покидати криївку, — сказав він із трудом. — Зараз ні. Вони схоплять тебе, Цірі… Твої переслідувачі… дуже близько. Ти не можеш зараз…

Вона кинула на підлогу блузку, стала, наче підкинута пружиною.

— Ти про щось довідався, — різко ствердила факт. — Від селянина, який взяв шкіри. Говори.

— Цірі…

— Прошу, говори!

Він сказав. Пізніше жалів про те.

— Диявол їх хіба наслав, пане пустельнику, — пробурмотів селянин, на мить перериваючи підрахунок шкір. — Хіба диявол. Від самого Зрівняння по лісах ганяли, якусь дівку шукали. Лякали, репетували, погрожували, але відразу далі їхали, не встигали занадто набриднути. Але зара’ іншу іншість вимислили: залишили по деяких селах і оселях якихось, як би те… білокапусти чи якось так. Утім ніякі вони не білі й не капусти — а тільки просто трійко-четверо лотрів мерзотних, одна гидота. Начебто будуть тако-ото усю зимку стояти, чатувати, поки дівка, яку вони гонять, вилізе звідкись із укриття і не зазирне до оселі. І тоді її оті капусти мають хапнути.