Розділ 8

Вихор дув від моря, лопотів вітрилами, мжичка боляче, наче дрібненький град, тяла по обличчю. Вода у Великому Каналі була свинцевою, зморщеною вітром, пістрявою від дощової віспи.

— Сюди, пане, як ваша ласка. Човен чекає.

Дійкстра важко зітхнув. Йому вже добряче остогидла морська подорож, і ті кілька хвилин, коли він відчував під ногами твердий і стабільний камінь узбережжя, його втішили, від думки ж про необхідність знову входити на хистку палубу його мало шляг не трафив. Але робити було нічого — Лан Ексетер, зимова столиця Ковіру, фундаментально відрізнялася від інших столиць світу. В порту Лан Ексетера подорожні, які прибували морем, висаджувалися з кораблів на кам’яний мол тільки для того, щоб відразу пересісти на наступний транспорт — стрункий багатовесельний човен із високо задертим дзьобом і лише трохи нижчою кормою. Лан Ексетер було збудовано на воді, у широкому гирлі річки Танго. Замість вулиць у місті були канали — а вся міська комунікація здійснювалася на човнах.

Він усівся у човен, привітавшись із реданським амбасадором, який очікував його на трапі. Вони відійшли від молу, весла рівно вдарили об воду, човен рушив, набрав швидкість. Реданський амбасадор мовчав.

Амбасадор, машинально подумав Дійкстра. Це скільки ж років Реданія висилає у Ковір амбасадорів? Трохи більше ста двадцяти. Вже сто двадцять років Ковір і Повісс для Реданії — закордон. А було ж так не завжди.

Реданія з давніх-давен сприймала ті країни, що лежали на півночі, над затокою Пракседи, як свій власний лен. Ковір і Повісс були — як воно говорилося при третогорському дворі — апанажем у коронній оправі. Наступними графами апанажу, що там правили, були Тройденіди, оскільки походили вони — чи стверджували, що походили, — від спільного предка, Тройдена. А вже той принц Тройден був рідним братом короля Реданії Радовіда І, того, що пізніше звали Великим. Уже в молоді роки той Тройден був типом розпусним і винятково поганючим. Аж лячно ставало при думці, ким стане він через кілька років. Король Радовід — не будучи у тому винятком — брата ненавидів, наче морову заразу. Тож найменував його графом апанажу Ковіру — аби його позбутися, відсунути якнайдалі від себе. А далі, ніж у Ковір, — було це неможливо.

Граф апанажу Тройден формально був васалом Реданії, але васалом нетиповим: не ніс він жодних податків чи ленних тягот. Та що там: він навіть не мусив складати церемоніальної ленної присяги, від нього жадали тільки так званої обітниці незавдання шкоди. Одні говорили, що Радовід просто виказав милосердя — знаючи, що ковірської «оправи коронної» не стане ані на данину, ані на службу. Інші ж наполягали, що Радовід просто бачити не хотів графа апанажу — відчував нудоту від самої думки, що брат може особисто заявитися у Третогор із грошима чи з військовою допомогою. Як там воно було насправді, не знав ніхто, але як воно було — так і залишилося. Довгі роки після смерті Радовіда І у Реданії залишалися для виконання закони, продовжені від часів великого короля. По-перше: графство Ковір є васалом, але не мусить ані платити, ані служити. По-друге: апанаж ковірський є законом мертвої руки, а спадок той є виключно у розпорядженні дому Тройденідів. По-третє: Третогор не втручається у справи дому Тройденідів. По-четверте: членів дому Тройденідів не запрошують до Третогору на урочистості, що стосуються державних свят. По-п’яте: і з жодних інших оказій.

Про те, що діється на півночі, по суті, мало хто знав, і мало кого те цікавило. Реданії — головним чином кружним шляхом, через Кедвен — досягали новини про конфлікти володарів Ковірського графства з меншими північними володарями. Про замирення і війни — з Генґфорсом, Маллеорою, Крейденом, Тальгаром й іншими країнками із важкими для запам’ятовування назвами. Хтось там когось підкоряв і поглинав, хтось із кимсь об’єднувався у династичних зв’язках, хтось когось розгромив і примусив до данини — в цілому, слабо відомо, хто, кого й для чого.

Утім, новини про війни й битви привабили на північ масу забіяк, авантюристів, шукачів пригод й інші неспокійні душі, які шукали здобичі і можливості вижити. Такі тягнулися з усіх кінців світу, навіть із країн таких віддалених, як Цінтра чи Рівія. Утім, перш за все були то громадяни Реданії і Кедвену. Особливо з Кедвену йшли до Ковіру цілі кавалькади вершників — пліткували навіть, що на чолі однієї туди вирушила славетна Етайн, бунтівна непошлюблена дочка кедвенського монарха. У Реданії навіть говорили, що при дворі у Ард Каррайґ народився був замисел анексії північного графства й відриву його від реданської корони. Хтось там навіть почав верещати про необхідність збройної інтервенції.

Утім, Третогор демонстративно заявив, що Північ його не цікавить. Як визнали королівські юристи, тут владним був принцип взаємності — ковірський апанаж не ніс жодних повинностей щодо Корони, але й Корона не виділяла Ковіру допомоги. Тим більше що Ковір про жодну допомогу ніколи не просив.

Тим часом із воєн, що точилися на півночі, Ковір і Повісс вийшли сильнішими й могутнішими. Тоді мало хто про те знав. Але явним сигналом зростання сили Півночі ставав щоразу активніший експорт. Про Ковір десятки років говорили, що єдиним багатством тієї країни є пісок і морська вода. Той дотеп пригадали, коли продукція ковірських гут і солеварень фактично монополізувала світовий ринок скла й солі.

Але хоча сотні людей пили з посуду зі знаком ковірських гут і солили суп повісською сіллю, у людській свідомості то залишався край небувало далекий, недоступний, суворий і неприязний. І перед усім — інший.

У Реданії і Кедвені замість «до всіх дияволів» говорилося «прогнати когось до Повіссу». Як вам у мене не подобається, говорив майстер норовливим учням, то шлях у Ковір вільний. Не буде тут ковірських порядків, кричав професор на жаків, які занадто вже захопилися дискусіями. До Повіссу вали мудрувати, казав рільник до сина, який критикував прадідове рало й підсічно-вогневу систему землеробства.

Кому не подобаються віковічні порядки — гайда до Ковіру!

Адресати тих інвектив почали потроху, помаленьку замислюватися, і скоро зауважили, що шлях до Ковіру й Повіссу і справді ніщо-нічогісінько не заступає. На північ рушила друга хвиля міграції. Як і попередня, хвиля та здебільшого складалася з незадоволених чудаків, які відрізнялися від інших і бажали дивного. Але того разу це не були биті життям і ні до чого не пристосовані авантюристи. Принаймні, не тільки вони.

На північ потягнулися вчені, які вірили у свої теорії, хоча теорії ті називалися нереальними й безумними. Техніки й конструктори, переконані, що незважаючи на існуючу думку все-таки вдасться збудувати сконцептовані вченими машини й спорядження. Чародії, для яких застосування магії для поставлення хвилерізів не було святотатственним приниженням Мистецтва. Купці, для яких перспектива розвитку обігу могла б допомогти розірвати жорсткі, статичні й короткозорі межі ризику. Рільники й фермери, переконані, що навіть із найпоганіших ґрунтів можна зробити поля, які даватимуть врожай, що завжди вдасться вигодувати види тварин, яким цей клімат лише допомагатиме.

На Північ також потягнулися гірники й геологи, для яких суворість диких гір і скель Ковіру давала безпомилковий сигнал, що коли зверху така бідність, то під сподом мусить бути багатство. Бо природа любить рівновагу.

Під сподом було багатство.

Минуло чверть століття — і Ковір видобував стільки корисних копалин, скільки Реданія, Едірн і Кедвен, разом узяті. Видобутком й оброблянням руд Ковір поступався тільки Магакаму, але до Магакаму з Ковіру йшли транспорти з металом, що використовувався для виготовляння сплавів. На Ковір і Повісс припадала чверть світового видобутку самородного срібла, нікелю, олова, свинцю і цинку, половина видобутку самородної міді й мідної руди, три чверті видобутку руди марганцю, хрому, титану й вольфраму і стільки само металів, що виступають виключно у самородній формі: платини, ферроауруму, криобеліту й двімериту.