Розділ «Світ під час війни [35]»

Центральною подією пенталогії «відьмачого циклу» є війна. Та, що починається як війна Добра й Зла, але поступово перетворюється лише на зіткнення двох цивілізаційних моделей. Та, що розкриває будь-якого персонажа з незвичного для нього боку. Та, що відкриває справжню ціну будь-якого чину та будь-кого з героїв циклу.

Війна, яка змінює цей світ.

Дипломатія. «Війна — це продовження політики іншими засобами». Це висловлювання Карла фон Клаузевіца специфічно характеризує власне «політику»: бо «продовження» — це «вектор» у тому числі.

Дипломатія тут — у суспільствах традиційних, доіндустріальних — цілком укладається у вектор, що мав би закінчуватися війною.

У зіткненні Півдня і Півночі важливими стають загальні правила гри, прийняті для взаємодій між державами.

Перше, про що не треба забувати: у країн Півночі є певна внутрішня ідентичність, яка ґрунтується навіть не на міфології, а на історії спільного походження. Друге — це те, що їхнє походження пов’язано з міфологією «чужинці проти аборигенів», де чужість аборигенів посилено й тим, що належать вони до нелюдських рас (ельфів, ґномів, дріад тощо). Це — ідентичність, скріплена кров’ю (перша війна фельдмаршала Ройпеннека з Третогору).

На цьому тлі імперія Нільфгард спочатку сприймається — і читачами, й, так би мовити, «зсередини» світу, нелюдями. І лише пізніше виявляється, що ступінь інтегрованості Нільфгарду у справи Півночі — набагато вища, ніж здавалося спочатку («Із Нільфгардською імперією нас пов’язує договір, підписаний іще моїм дідом, Естерілом Тиссеном, й імператором Фергусом вар Емрейсом. Буква того договору не дозволяє Ковіру підтримувати ворогів Нільфгарду військовою допомогою» — ВЛ).

Але для традиційного суспільства основою системи зв’язків виступають аж ніяк не системи договорів, а персональні зв’язки між монархами, правлячими фаміліями. Система міжродинних зв’язків досить швидко охоплює світ мережею віртуальних «каналів сили»: наприклад звертання між монархами в офіційному листуванні завжди показові саме в цьому сенсі («дорогий брате» чи «дорогий кузене»). Інколи ж ці звертання можуть стати ланкою у витонченій грі навмисних образ, якими обмінюються монархи («Пара привітала прибулих куртуазно, ґречно й… нетипово. Дорогий дядечко, — звернувся Ґедовій до Радовіда. Коханий дідусю, — усміхнулася Гемма до Бенди. Бо ж Ґедовій був Тройденідом. А Гемма, як виявилося, походила від бунтівної Етайн, яка втекла до Ковіру — а у жилах її текла кров королів з Ард Каррайґу» — ВЛ).

Але, окрім суто символічного значення, ця система зв’язків завжди має безпосередні наслідки («…королі Ковіру незламно дотримувалися Ексетерських Трактатів. Ніколи не втручалися у справи сусідів. Ніколи не ставили питань про чужі спадки — хоча не раз бувало так, що ковірський король чи принц мали усі підстави вважати себе за законного спадкоємця трону Реданії, Едірну, Кедвену, Цідарісу чи навіть Вердену або Рівії» — ВЛ). Будь-яка політична система, вибудована на монархічній владі без представницького елементу в управлінні країною, перш за все означає тонку гру вищості-нижчості монарха у системі реальних сімейних зв’язків. А ще — функціонування міждержавних взаємин у системі синьйоріально-васального договору.

Стосунки між сеньйором і васалом будуються не лише на персональній відданості, а й на двосторонній системі зобов’язань («служіння» — з боку васала; «захисту» — з боку сеньйора). І це система не пожиттєва: порушення однією зі сторін своїх зобов’язань дає іншій стороні право на розрив «соціального договору» між ними. Сеньйор може покарати бунтівного васала усією силою свого війська, васал отримує право повставати проти сеньйора, який перестав виконувати свої зобов’язання.

Але саме тому система «синьйор—васал» є таким собі «котом Шредінгера»: сталість зв’язків тут пов’язана з необхідністю постійного оцінювання ситуації «тут і зараз» і не може вважатися незмінною в будь-який момент часу («Король Ервиль з Вердену склав ленну клятву імператору Емгиру. Він здався і відкрив фортеці в гирлі Яруги. У Настрозі, Рарозі й Бодрозі, які мали оберігати наш фланг, стоять уже нільфгардські залоги. … Дякуючи цьому… Ервиль зберіг королівський титул, але сюзереном його став Емгир» — ЧП).

Ані блоки, ані домовленості у такій системі не можуть існувати як фундамент незмінних систем дипломатичних взаємин (як воно є у звичному для нас світі). Країни Півночі — це політичний і військовий блок п’яти держав: Темерії, Реданії, Едірну, Кедвену та королівства Лирії та Рівії. Їхні монархи споріднені по крові, їхні країни межують одна з одною, вони разом планують політичні та військові акції (« — Візімір, Фольтест, Демавенд, Генсель і Мева, — повторив фельдмаршал. — Зустрілися на таємній нараді в замку Хаґґе над Понтаром. Радилися таємно» — КЕ). Але військова поразка будь-кого з них є цілком реальним приводом для інших монархів розділити землі сторони, що програла між собою — нехай навіть і прикриваючись «вищими інтересами держави»: «На мосту над річкою Дифною, — закінчив Любисток, — вони потиснули один одному руки. Маркграф Мансфельд з Ард Каррайґу й Менно Коегорн, головнокомандувач нільфгардським військом з Дол Анґра. Потиснули один одному руку над скривавленим, помираючим королівством Едірн, запечатуючи бандитський розподіл здобичі. Найогидніший із жестів, які знала історія» — ЧП).

Але у цій системі політичних зв’язків є ще один важливий момент: монарх — це уособлення країни куди більш цілісне, ніж це звично для нас, тих, хто втрачає потроху вагу слів. Відомий німецько-американський історик Ернст Канторович у своїй фундаментальній роботі «Два тіла короля» стверджував, що для європейського Середньовіччя принципово важливою була концепція про безпосередній — але й символічний — зв’язок між монархом і народом (ба й — територією), на який розповсюджується його влада. Тілесна сила і дієвість, активність монарха у традиційній свідомості є основою процвітання країни, бо країна й монарх — суть одне.

(Тут, до речі, присутній і один із мотивів артуріани, яка принципово важлива для розплутування усіх вузликів, що їх нав’язав у своєму циклі Сапковський: мотив Короля-Рибалки, пораненого й скаліченого, і занепаду його країни — тієї самої «Безплідної Землі», що стане з’являтися у європейській літературі раз у раз, від Теннісона до Кінга чи Желязни.)

Північ, здається, у цьому питанні край більш традиційний, ніж динамічний Південь, де зміна імператора відбувається не стільки через наслідування по крові, скільки через гру придворних партій (що стане добре відомим читачу з історії імператора Емгира вар Емрейса, яка потроху розкриватиметься). На Півночі безпосередньо важлива наявність прямих нащадків королівських ліній, оскільки вона забезпечує не лише тяглість «політичного», а й спокій в країні («А візьме Імператор за дружину спадкоємицю Цінтри, і Цінтра заспокоїться. Буде урочиста амністія, повстанські загони зійдуть з гір, перестануть імперських шарпати й прикрості їм вчиняти. Ба, якщо цінтрійка сяде на імператорському троні, то бунтівники й в імперську армію можуть вступити» — ВЛ).

Саме тому в полум’ї війни важливою стає доля княжни Цірілли, онуки Левиці із Цінтри: бо хто контролює спадкоємця трону — той контролює країну («Емгир тримає Цінтру правом — а вірніше, безправ’ям — агресора. Якби він мав дівчину й оженився на ній, міг би панувати легально. Розумієш? Нільфгард, пов’язаний із кров’ю Каланте, це вже не Нільфгард-загарбник, на якого скалить зуби уся Північ. Це Нільфгард-сусіда, із яким треба рахуватися» — КЕ).

І саме тому формальне захоплення нових земель імперією Нільфгард не означає пряму й безпосередню інтеграцію тих земель до імперської політичної системи. Читач пам’ятає з перших оповідань цикла про відьмака, що ще покоління тому південним кордоном Королівств Півночі (щонайменше кордоном їх самоврядних союзників) були князівства й країни, що їх на час пізнішої оповіді включено у Нільфгардську імперію. Це, наприклад, Метінна, Маехт, Туссан. Це Еббінґ, звідки Левиця Цінтри взяла собі за чоловіка князя Ройгнера, батька Паветти («Старі роди опиралися. Каланте мала на вибір або громадянську війну, або відмову від трону на користь іншої лінії, або ж заміжжя із Ройгнером, князем Еббінґу. Обрала вона те третє рішення» — ЧП). Але й зараз, перебуваючи під контролем Нільфгарду, ці території формально зберігають самоврядування — їх вважають «плющовими» (« — Імператор Емгир, — сказав купець, — вирішив створити у Цінтрі плющове панство… Що наче плющ, не в силах існувати без потужного дерева, навколо якого завивається. А деревом тим є Нільфгард. Уже існують такі панства, візьмемо хоча б Метінну, Маехт, Туссан… Королюють там місцеві династії. Начебто королюють, треба розуміти» — ВЛ). Таким сприймається навіть Маехт — захоплений імперією досить давно (« — Цікаво, — пробурмотів Кодрінгер. — Маехт здавна нільфгардська марка. Входить до складу Провінції Метінни. … Панує там Емгир вар Емрейс. … Хто б не сидів там на троні, сидить він з ласки й за рішенням Емгира» — ЧП). Більше того, на цих територіях досі не знищено визвольні рухи: повстання в Еббінгу ледь-ледь придушене, а про жорстокість дій у Назаїрі задують ветерани геммерійських карних загонів («Ми під старим Брайбантом повстання у Назаїрі придушували. Весело ж було, га, Олє? Ех, весело! Коні вище пут у крові ходили!» — ВЛ).

Хоча навіть тут, у досить архаїчних сплетеннях дипломатичної закуліси, народжуються елементи цілком новочасних міжнародних взаємин — і їхнім центром стають території принципово нейтральні, королівство Ковір і Ґенгфорська Ліга. Саме тут, з одного боку, виникають договори, не зав’язані на конкретних осіб, причетних до укладання цих договорів (найбільш відомим є «Mare Liberum Apertum», складений більше ста років тому й досі нерушимий). Проте саме тут сформовано систему позадипломатичних методів впливу, яка більше нагадує сучасність, ніж Середньовіччя («Задумався, яка з них була чародійским камуфляжем для іншої прославленої мапи Естерада — тієї, яка відображала військову та торговельну розвідку Ковіру, усю мережу перекуплених інформаторів і шантажованих людей, конфідентів, оперативних контактів, диверсантів, найманих убивць, «сплячих» агентів і чинних резидентів» — ВЛ).

Тут — і в Нільфгарді.