Розділ 10

І знову. Банші.

Ельфійський привид. Вісниця смерті.

Висогота затремтів, від холоду й страху. Швидко повернувся під хату, бурмочучи й мимрячи щось собі під ніс, аби не почути, аби не чути, бо чути того було не можна.

Перш ніж він знову зумів запалити ліхтар, із темряви з’явилася Кельпі.

— Увійди до хати, — сказала Цірі, лагідно й м’яко. — І не виходь. Паскудна ніч.

За вечерею вони засперечалися знову.

— Здаєшся такою, що забагато знає про проблеми добра й зла!

— Бо — знаю! І не з університетських книжок!

— Вочевидь ні. Ти все знаєш із власного досвіду. З практики. Ти ж отримала так багато досвіду у своєму довгому, шістнадцятирічному житті.

— Отримала я його досить. Достатньо багато!

— Вітаю. Колего вчена.

— От ти смієшся, — стиснула вона губи, — і навіть уявлення не маєш, скільки недоброго наробили у світі ви, спорохнілі вчені, теоретики з вашими книжками, зі столітнім досвідом читання моральних трактатів, такого сумлінного, що ви часу не мали хоча б з вікна побачити, як насправді світ виглядає. Ви, філософи, штучно підтримуєте штучні філософії, аби отримувати грошву в університетах. А оскільки й пес кульгавий не заплатив би вам за бридку правду про світ, ви вигадали етику й мораль, науки ладні й оптимістичні. От тільки вони брехливі й шахрайські!

— Аніскільки не більш шахрайські, ніж непродумане осудження, шмаркачко! Ніж поспішні й нерозважливі судження!

— Ви не знайшли ремедіум проти зла! А я, шмарката відьмачка, знайшла! Безвідмовний ремедіум!

Він не відповів, але, мабуть, обличчя його видало, бо Цірі різко підірвалася з-за столу.

— Ти вважаєш, що я дурню вигадую? Що слова на вітер кидаю?

— Я вважаю, — відповів він спокійно, — що говориш ти у роздратуванні. Вважаю, що у дратівливості готуєш помсту. І гаряче тебе вмовляю, аби ти заспокоїлася.

— Я спокійна. А помста? Відповіси мені: чому б ні? Чому я мала б відмовитися від помсти? В ім’я чого? В ім’я вищих міркувань? А що ж є вищого за порядок речей, у якому погані вчинки караються? Для тебе, філософе й етику, помста є вчинком негарним, засуджуваним, неетичним, врешті — протиправним. А я питаю: де кара за зло? Хто має її затвердити, винести вирок і відміряти? Хто? Боги, в яких ти не віриш? Великий деміург-творець, яким ти вирішив богів заступити? А може, закон? Може, нільфгардська справедливість, імперські суди, префекти? Ти, наївний старцю!

— Тож око за око, зуб за зуб? Кров за кров? А за ту кров — наступну кров? Море крові? Ти бажала б втопити світ у крові? Наївна скривджена дівчино? Так ти бажаєш битися зі злом, відьмачко?

— Так. Саме так! Бо я знаю, чого Зло боїться. Не твоєї етики, Висогото, не проповідей, не моральних трактатів про поштиве життя. Зло боїться болю, боїться каліцтва, страждання, смерті врешті-решт! Поранене Зло виє від болю, наче пес! Крутиться по підлозі й верещить, дивлячись, як кров його хльостає з вен та артерій, бачачи кістки, що стирчать із кукс, дивлячись на тельбухи, що виповзають із черева, відчуваючи, як разом із холодом наближається смерть. Тоді — й тільки тоді — у Зла стає дибки волосся, і верещить тоді Зло: «Милості! Зжалься над моїми гріхами! Буду я вже добре й поштиве, присягаюся! Тільки рятуйте, спиніть кров, не дайте мені піти у соромі!»