Розділ 10

— Як дівка на смерть має йти, — вишкірився Кипріан Фріпп Молодший, — то, може, їй останок життя присолодити й добряче помилувати її? Взяти на сіно й трахнути?

— Ага! — зареготів Кабернік Турент. — Можна було б! Спитаємо Пугача, чи можна…

— Я вам кажу, що не можна! — відрізав Дакр. — Вам одне тільки у головах, йобарі ви кляті! Сказав же я, залишити дівчину у спокої. Андресе, Стігварде, станьте оце біля неї. Й ока з неї не спускати, ані на крок не віддалятися. А як хто наблизиться — того батогами!

— Ова! — сказав Фріпп. — Як ні — то ні, нам воно без різниці. Ходімо, хлопці, під сушильню для сіна, до місцевих, вони тама баранця й свинку печуть на учту. Адже нині Рівноніччя, свято. Поки пани радяться, ми й відсвяткувати можемо.

— Ходімо! Витягай-но, Деде, який жбан зі скриньки. Вип’ємо! Можна, пане Сіліфанте? Пане Гарсгайме? Свято нині, а ми ж на ніч і так нікуди не поїдемо.

— Якісь думки у вас розслаблені, — нахмурився Сіліфант. — Тільки балачки й питво у головах! А тут хто залишиться, аби допомагати дівку стерегти й на пана Стефана розпорядження бути?

— Я залишуся, — сказав Нератін Чека.

— І я, — сказала Кенна.

Дакр Сіліфант глянув на них уважно. Нарешті махнув, дозволяючи. Фріпп і компанія подякували нескладним гирканням.

— Але щоб тихо мені там, на тому святкуванні! — застеріг Оль Гарсгайм. — Дівок не чіпати, аби кого хлопи вилами за слабину не помацали!

— Ова! Хлоє, ідеш із нами? А ти, Кенно? Не передумала?

— Ні. Залишуся.

— Вони залишили мене під стовпом, на ланцюгу, зі зв’язаними руками. Пильнувало мене двоє. А двоє, що стояли далі, без перерви дивилися, розглядали. Висока симпатична жінка. Й чоловік із такою якоюсь жіночою поставою і рухами. Дивний такий.

Кіт, що сидів посередині кімнати, широко позіхнув, знуджений, бо замучена миша вже перестала бути для нього забавкою. Висогота мовчав.

— Бонгарт, Ріенс і той Скеллен-Пугач усе ще радилися у світлиці. Я не знала, над чим само. Сподіватися могла найгіршого, але було мені все одно. Ще одна арена? Чи просто вб’ють мене? Та й нехай, думала я, нехай воно нарешті скінчиться.

Висогота мовчав.

Бонгарт зітхнув.

— Не дивися вовком, Скеллене, — повторив. — Я просто хотів заробити. Мені, знаєш, у відставку час, на веранді сидіти, на голубів дивитися. Ти мені за Щурицю сто флоренів давав, хотів її обов’язково мертвою. Я й замислився. Скільки ж та панна може бути по-справжньому варта, подумав я. І придумав, що як я її вб’ю чи віддам, то варта вона буде точно менше, ніж якби я її зберіг. Старе правило торгівлі й економіки. Товар, такий, як вона, завжди зростає у ціні. Можна поторгуватися…

Пугач наморщив ніс, наче десь поблизу щось засмерділо.

— Щирий ти, Бонгарте, аж до болю. Але перейдемо до справ. До пояснень. Ти тікаєш із дівчиною через весь Еббінґ, а тепер з’являєшся і торочиш про правила економіки. Поясни, що трапилося.