Розділ 9

— Пливуть! Пливуть!

Йеннефер обома руками притримала волосся, яке рвав мокрий вітер, стала поблизу балюстради сходів, усуваючись зі шляху жінок, які бігли до набережної. Прибій, що його гнав західний вітер, із лоскотом бився об берег, з розпадин між скелями раз за разом вистрелювали білі пінні буруни.

— Пливуть! Пливуть!

З верхніх терас цитаделі Каер Трольде, головної фортеці Ард Скелліг, було видно мало не весь архіпелаг. Прямо, за тісниною, лежав Ан Скелліг, від полудня низький і плаский, від невидимої півночі — урвистий і потятий фіордами.

Зліва, далеко, розбивав гострими іклами хвилі високий і зелений Шпікерог, із горами, чиї верхівки тонули у хмарах. Справа видно було гострі кліфи острова Ундвік, пістряві від чайок, фульмарів, бакланів та олуш. З-за Ундвіку визирав лісистий горбик Гіндарсфьяля, найменшого острова архіпелагу. Якби зійти на саму верхівку якоїсь із веж Каер Трольде й глянути у південному напрямку, то можна побачити самотній, віддалений від інших острів Фаре, що стирчав із води, наче хребет гігантської риби, для якої океан замілкий.

Йеннефер зійшла на терасу нижче, затримавшись біля групки жінок, яким гордість і суспільна позиція не дозволяли стрімголов бігти на берег і змішуватися зі збудженим мотлохом. Унизу, під ними, лежало портове місто, чорне й безформне, наче великий морський молюск, викинутий хвилями.

У пролив між Ан Скеллігом і Шпікерогом один за одним запливали драккари. Запалали на сонці білим та червоним вітрила, засяяли мідні умбони на повішених над бортами щитами.

— «Рінгхорн» першим іде, — заявила котрась із жінок. — За ним «Фенріс»…

— «Трігла» — піднесеним голосом упізнала інша. — За нею «Драк»… А позаду за ними «Хавфруе»…

— «Ангіра»… «Тамара»… «Дарія»… Ні, то «Скорпена»… Немає «Дарії». Немає «Дарії»…

Молода жінка з товстою світлою косою, яка обома руками притримувала чималий вагітний живіт, застогнала глухо, поблідла й зомліла, осунувшись на плити тераси, наче зірвана з кілків завіса. Йеннефер миттю підскочила до неї, впала на коліна, сперла пальці у живіт жінки і викричала закляття, тлумлячи спазми й корчі, міцно й упевнено спаюючи канал між маткою та плацентою, що от-от погрожував урватися. Для певності вона наклала ще й заспокійливі й охоронні чари на дитину, чиї копання відчувала під долонею.

Жінку, аби не марнувати магічну енергію, Йеннефер привела до тями ударом в обличчя.

— Заберіть її. Обережно.

— Немудро було… — промовила одна зі старших жінок. — Ледь-ледь бракувало…

— Панікерка… Нільс її, може, живий-здоровий, може, на іншому драккарі…

— Дякуємо вам за допомогу, пані магічко.

— Заберіть її, — повторила Йеннефер, устаючи. Проковтнула лайку, побачивши, що сукня, коли вона стояла на колінах, пішла по шву.

Зійшла на ще нижчу терасу. Драккари по черзі діставалися до побережжя, воїни сходили на берег. Бородаті, обвішані зброєю берсерки зі Скелліге. Багато хто вирізнявся білими пов’язками, багато хто, аби йти, мусив користатися допомогою товаришів. Декого треба було нести.

Жінки зі Скелліге, збиті на березі, впізнавали, кричали й плакали зі щастя, якщо щастя те мали. Якщо не мали, то зомлівали. Чи відходили геть, повільно, тихо, без слова скарги. Інколи озиралися, у надії, що на горизонті блисне білим і червоним вітрило «Дарії».