Розділ 5

— Що відьмак шукає у моїх краях? — повторив запитання Фулько Артевельде, префект з Рідбруна, вже явно роздратований мовчанням, що затягнулося. — Звідки відьмак прибуває? Куди наміряється? Із якою метою?

Так ото закінчується гра у добрі вчинки, подумав Ґеральт, дивлячись на позначене старими шрамами обличчя префекта. Так закінчується гра у шляхетного відьмака, милосердного стосовно банди засраних лісовиків. Так закінчується прагнення комфорту й ночівлі по заїжджих дворах, у яких завжди знайдеться філер. Такі ось наслідки подорожування з балакуном-віршомазом. І сиджу я тепер у приміщенні без вікон, що нагадує келію, на твердому, примонтованому до підлоги стільці для допитуваних, а на бильцях того крісла — як же цього не помітити? — є ухвати й шкіряні паски. Для того, щоб зв’язувати руки й фіксувати шию. Поки що вони не використані — але ж вони є.

І як воно, на хрін, мені викрутитися тепер із цих проблем?

Коли після п’яти днів мандрів із зарічними бортниками вони нарешті вигулькнули з пущі й увійшли у заболочений чагарник, дощ ущух, вітер розігнав випари й мокрий туман, крізь хмари пробилося сонце. А на сонці зблиснули сніжною біллю верхівки гір.

Якщо донедавна явною цезурою, кордоном була для них річка Яруга і саме її перетин означав чіткий перехід до наступного, серйознішого етапу подорожі, то тепер вони ще сильніше відчули, що ото наближаються до краю, до межі, до місця, з якого можливо тільки відступати. Відчували те всі, із Ґеральтом на чолі, — не можна було думати інакше, з ранку до вечора маючи перед очима гірський ланцюг, що поставав на півдні й загороджував шлях: потужний, зубатий, сяючий снігами й льодовиками. Гори Амелл. І те, що поставало навіть вище зубчастої пилки Амеллу, грізно-величний, гранчастий, наче вістря мізерікорду, обеліск Горгони, Гори Диявола. Вони про те не розмовляли, не дискутували, але Ґеральт відчував, що думають про це — усі. Бо йому, коли він поглядав на ланцюг Амеллу і на Горгону, думка про те, щоб продовжувати марш на південь, також здавалася чистої води безумством.

На щастя, виявилося, що потреби йти й далі на південь не буде.

Звістку цю приніс їм саме той кудлатий бортник із пущі, завдяки якому вони п’ять останніх днів виступали для тої компанії збройним ескортом. Той чоловік і батько вродливих гамадріад, біля яких він виглядав, наче кабан біля кобилки. Той, який намагався перехитрити їх, стверджуючи, що друїди з Каед Ду пішли на Стоки.

Було то наступного дня після того, як вони увійшли до містечка Рідбрун, повного людьми, наче мурашник, — мети маршу бортників і траперів із Заріччя. Було то назавтра після прощання з бортниками, яких вони супроводжували, тими, кому відьмак уже не був потрібен — і з яких він нікого вже не сподівався колись побачити. Тим більшим було його здивування.

Бо бортник розпочав від багатомовного висловлення подяки і з вручення Ґеральтові мішечка, повного, схоже, дрібного грошу — його, відьмака, плати. Той мішечок прийняв, відчуваючи на собі трохи насмішкуваті погляди Регіса й Кагіра, яким не раз під час маршу скаржився на людську невдячність і підкреслював безглуздя — а то й дурість — безкорисливого альтруїзму.

І тоді схвильований бортник нарешті видавив новину: оточки, омельники, друїди, значиться, сидять, пане відьмаче коханий, оточки, у дібровах над озером Лох Мондуїрн, яке озеро розташоване, оточки, милях у тридцяти п’яти у західному напрямку.

Вісті ті бортник здобув у пункті скупки меду й воску від родича, що мешкає у Рідбруні, а родич, у свою чергу, мав ту інформацію від знайомця, який є шукачем діамантів. І щойно бортник довідався про друїдів — щодуху побіг, аби повідомити. І тепер він аж променівся щастям, гордістю і відчуттям важливості, як будь-який брехун, коли брехня його випадково виявляється правдою.

Ґеральт спочатку мав намір вирушити до Лох Мондуїрну без зволікання, але компанія живо запротестувала. Маючи гроші від бортників, заявили Регіс і Кагір, і перебуваючи у місці, де торгують усім, належить поповнити провіант і обладунок. І докупити стріл, додала Мільва, бо від неї усе ще вимагають дичини, а вона заструганими патиками стріляти не стане. І хоча б одну нічку поспати у ліжку у корчмі, додав Любисток, уклавшись у те ліжко не просто так, а після купання й у милому пивному підхміллінні.

Друїди, вирішили усі хором, нікуди не втечуть.

— Хоча це абсолютно дивний збіг обставин, — із дивною усмішкою додав вампір Регіс, — але дружина наша на абсолютно властивому шляху, прямує в абсолютно властивому напрямку. Тож нам беззаперечно й абсолютно призначено, аби до друїдів потрапити, а день-два затримки значення не мають.

— Що ж стосується поспіху, — філософськи додав він, — то враження, що час страшенно нас підганяє, зазвичай є тривожним сигналом, який наказує сповільнити швидкість, діяти помалу і з належними роздумами.

Ґеральт не сперечався і не сварився. Навіть із філософією вампіра, хоча дивні кошмарні сни, що навідували його по ночах, схиляли, скоріше, до поспіху. Не зважаючи на той факт, що змісту тих кошмарів після пробудження він ніяк не міг пригадати.

Було сімнадцяте вересня, повня. До осінньої Еквінокції залишалося шість днів.

Мільва, Регіс і Кагір узяли на себе завдання по закупівлі провіанту й комплектуванню спорядження. Ґеральт же й Любисток повинні були провести розвідку й узяти у містечку Рідбрун язика.

Розташований на вигині річки Неві, Рідбрун був містечком невеличким, якщо брати до уваги щільну муровану дерев’яну забудівлю всередині кільця земляних валів, що їжачилися гостроколом. Але щільна забудова всередині валів тепер становила лише центр міста, а жити тут могло не більше десятої частини його популяції. А дев’ять десятих існували у галасливому морі хат, що оточувало вали: халабуд, халуп, сараїв, куренів, наметів і возів, що були тут за житло.