Розділ 10

— А що тут пояснювати? — усміхнувся підлабузницьки Ріенс. — Пан Бонгарт просто зрозумів нарешті, ким насправді та дівка є. І скільки вона насправді варта.

Скеллен на нього навіть не глянув. Дивився на Бонгарта, у його риб’ячі, позбавлені виразу очі.

— І ту дорогоцінну дівчину, — процідив він, — ту вартісну здобич, що має тобі забезпечити відставку, ти випхнув у Клермонті на арену й наказав битися на смерть. Ризикуючи її життям, хоча живою вона начебто аж стільки варта. То що, Бонгарте? Бо щось тут у мене не грає.

— Якби вона загинула на тій арені, — Бонгарт не спустив очей, — то значило б, що вона нічого не варта.

— Розумію. — Пугач трохи нахмурився. — Але замість того, щоб відвезти дівку на чергову арену, ти привіз її до мене. Чому, якщо можна запитати?

— Повторюю, — скривився Ріенс. — Він зміркував, хто вона є.

— Швидкий ви розумом, пане Ріенсе. — Бонгарт потягнувся так, що аж суглоби хруснули. — Відгадали. Так, це правда, але вишколена у Каер Морені відьмачка пов’язувалася зі ще однією загадкою. У Гесо, під час нападу на шляхтичку, дівка розпустила язичка. Що ніби така вона важна й титулована, що баронова дочка для неї дуля і дурня, кланятися низенько повинна. Виходить, ота Фалька, так я собі думаю, графиня щонайменше. Цікаво. Відьмачка: то по-перше. Багато тут відьмачок бачили? У банді Щурів: то по-друге. Імператорський коронер власною особою ганяється за нею від Корату до Еббінґу, наказує вбити: то по-третє. А до всього того… начебто шляхтичка високого роду. Ха, подумав я собі, треба буде дівку врешті запитати, ким же вона насправді є.

Замовчав на мить.

— Спочатку, — витер він носа манжетом, — говорити вона не хотіла. Хоча я просив. Рукою, ногою, батогом просив. Калічити не хотів… Але треба такому статися, попався нам на шляху цирульник. Із приладдям для рвання зубів. Прив’язав я її до крісла…

Скеллен ковтнув сухим горлом. Ріенс усміхнувся. Бонгарт глянув собі на манжет.

— Все мені сказала, ще до того… Як тільки інструменти побачила. Ті кліщі зубні й «пелікани». Відразу стала балакучіша. Виявилося, що то…

— Княжна Цінтри, — сказав Ріенс, дивлячись на Пугача. — Спадкоємиця трону. Кандидатка на дружину імператора Емгира.

— Чого пан Скеллен сказати мені не схотів, — скривив губи мисливець за нагородами. — А наказав просто уконтропупити, кілька разів про те говорив. Забити на місці й без жалю! Як же це, пане Скеллене? Забити королеву? Майбутню наречену свого імператора? Із якою, якщо слухам вірити, імператор от-от на рушника стане, а тоді буде велика амністія?

Проголошуючи ту промову, Бонгарт свердлив Скеллена поглядом. Але імператорський коронер очей не відводив.

— От, — продовжив мисливець за нагородами, — виходить: проблема. Тоді ж я, хоча із жалем, але від своїх планів відносно цієї відьмачки-княжни відмовився. Тоді я і привіз усю ту проблему сюди, до пана Скеллена. Аби погомоніти, прикинути… Бо та проблема — вона трішечки наче завелика як на одного Бонгарта…

— Дуже вірний висновок, — скреготливо промовило щось із-за пазухи Ріенса. — Дуже вірний висновок, пане Бонгарте. Те, що ви впіймали, панове, трохи забагато для вас обох. На ваше щастя, ви маєте ще й мене.

— Що воно? — Скеллен скочив з крісла. — Що воно, дідько, таке?

— Мій майстер, чародій Вільгефорц, — Ріенс вийняв з-за пазухи маленьку срібну коробочку. — Вірніше, голос мого майстра. Який доноситься з оцього ось магічного пристрою, яке зветься ксеноглосом.

— Вітаю всіх панів, — сказала коробочка. — Шкода, що я можу тільки чути вас, але телепроекцію чи телепортацію мені заважають важливі справи.

— Цього, суча лапа, ще нам бракувало, — гарикнув Пугач. — Але можна було здогадатися. Ріенс занадто дурний, аби діяти самому й на власну руку. Міг я і здогадатися, що ти весь час таїшся десь у тінях, Вільгефорц. Як старий пузатий павук, сидиш у темряві, очікуючи, як затремтить павутина.