Розділ 10

— Що за образне порівняння.

Скеллен пирхнув.

— І не замилюй нам очі, Вільгефорце. Прислуговуєшся Ріенсом і його скринечкою не через навалу занять, а через страх перед армією чародіїв, твоїх давніх друзів по Капітулу, які сканують цілий світ у пошуках слідів магії із твоїм алгоритмом. Якби ти спробував телепортацію, вони б відслідкували тебе за три миті.

— Що за пречудове знання.

— Ми не були представлені. — Бонгарт досить театрально схилився перед срібною коробочкою. — Але ж то по вашому дорученню і за вашим уповноваженням, пане чорнокнижнику, мосць Ріенс обіцяє дівчині муки? Я не помилився? Клянуся, із кожною миттю та дівчина стає важливішою. Усім вона, як виявляється, потрібна.

— Ми не були представлені, — сказав зі скринечки Вільгефорц. — Але я вас знаю, Лео Бонгарте, і ви б здивувалися, наскільки добре. А дівчина і справді є важливою. Усе ж це Левеня із Цінтри, Старша Кров. Згідно із провіщеннями Ітліни, у майбутньому її потомки будуть панувати над світом.

— Для цього вона вам так потрібна?

— Мені потрібна тільки її плацента. Матка. Коли я витягну з неї плаценту, решту можете собі забрати. Що це я там чую, якісь пирхання? Якісь повні відрази зітхання і сопіння? Чиї? Бонгарта, який ту дівчину щодня катує різноманітними способами, фізично й психічно? Стефана Скеллена, який за наказом зрадників і змовників хоче дівчину вбити? Га?

Я їх підслуховувала, пригадала Кенна, лежачи на нарах із долонями, закинутими під потилицю. Стояла за рогом і прислухалася. І волосся в мене ставало дибки. Бо тепер я зрозуміла розмір проблем, у які я потрапила.

— Так-так, — пролунало з ксеноглосу, — ти зрадив свого імператора, Скеллене. Без вагання, за першої ж нагоди.

Пугач легковажно пирхнув.

— Звинувачення у зраді з вуст такого суперзрадника, як ти, Вільгефорце, — це насправді велика справа. Я відчував би себе втішеним. Якби від того не віддавало дешевим базарним фокусом.

— Я тебе не у зраді звинувачую, Скеллене, я сміюся з твоєї наївності та недолугості у цій зраді. Бо заради кого ти зраджуєш свого володаря? Заради Ардала еп Даги і де Ветта, княжат, вражених у свою хворобливу гординю, зневажених тим, що їхніх донечок імператор відкинув, плануючи шлюб із цінтрійкою. А вони розраховували, що це з їхніх родів розпочнеться нова династія, що то їхні роди будуть в Імперії першими, що скоро виростуть вони навіть над троном! Емгир одним рухом позбавив їх цієї надії, а вони тоді вирішили змінити течію історії. До збройного рокошу ще не готові, але ж можна вбити дівчину, яку Емгир поставив вище за їхніх дочок. Зрозуміло, що власних аристократичних ручок бруднити вони не бажають, тож знайшли найманого розбійника, Стефана Скеллена, який страждає від надмірних амбіцій. Як воно було, Скеллене? Не хочеш нам розповісти?

— Навіщо? — крикнув Пугач. — І кому? Адже ти зазвичай і так усе знаєш, великий маже! Ріенс зазвичай і так не знає нічого, а Бонгарту немає до цього справи…

— А ти, я вже про те сказав, мало чим можеш похвалитися. Князі купили тебе обіцянками, але ж ти надто розумний, аби не розуміти, що із тими панятами тобі не по дорозі. Нині ти потрібен їм як знаряддя, аби знайти цінтрійку, а назавтра позбудуться тебе, бо ти парвеню з низів. Обіцяли тобі у новій Імперії місце Ваттьє де Рідо? Ти ж і сам у те не віриш, Скеллене. Ваттьє їм більш потрібен, бо перевороти переворотами, але таємні служби завжди залишаються ті ж само. Твоїми руками вони бажають тільки вбивати, а Ваттьє їм потрібен, аби накласти лапу на апарат безпеки. Крім того, Ваттьє — віконт, а ти ніхто.

— І справді, — видув губи Пугач. — Я занадто розумний, аби того не зауважити. А тому зараз я повинен зрадити вже Ардала еп Даги й приєднатися до тебе, Вільгефорце? Ти до того ведеш? Але я не прапорець на башті! Якщо я підтримую справу революції, то через переконання і за ідею. Треба скінчити із самовладною тиранією, впровадити конституційну монархію, а після неї — демократію…

— Що?

— Народоправство. Устрій, при якому правити стане народ. Загал громадян усіх верств через обраних на чесних виборах найгідніших і найшанованіших представників…

Ріенс зареготів. Засміявся дико Бонгарт. Сердечно, хоча трохи скреготливе, засміявся із ксеноглосу чародій Вільгефорц. Усі троє сміялися і реготали довго, а сльози, наче горох, стікали по їхніх щоках.

— Добре, — перервав власну веселість Бонгарт. — Ми тут не на вертеп зібралися, а на торгівлю. Дівчина поки що належить не до загалу найшанованіших громадян усіх верств, а лише мені. Але я можу її продати. Що пан чародій може мені запропонувати?