Розділ 3

…сталося це п’ятого дня після вересневої новини місяця, точно на тридцятий день нашої мандрівки, якщо рахувати від виходу з Брокілону і через шість днів після Битви-на-Мосту.

Тепер же, дорогий майбутній читаче, відступлю я трохи у часі й опишу події, які мали місце безпосередньо після славетної і важливої своїми результатами Битви-на-Мосту. Але спершу я просвіщу те численне гроно читачів, які про Битву-на-Мосту нічого не відають — чи то з приводу інших інтересів, чи то у результаті загального неуцтва. Пояснюю: битву оту проведено в останній день місяця серпня Року Великої Війни в Анґрені, на мості, що поєднував обидва береги річки Яруги в околицях станиці з назвою Червона Бендюга. Сторонами того збройного конфлікту стали: армія Нільфгарду, корпус із Лирії, керований королевою Мевою, а також ми, наша чудова дружина — я, чи то нижчепідписаний, а ще відьмак Ґеральт, вампір Еміель Регіс Рогеллек Терзіфф-Годфруа, лучниця Марія Баррінг, називана Мільвою, і Кагір Мавр Диффрин еп Келлах, нільфгардець, який полюбляв із завзятістю, гідною кращого, доводити, що нільфгардцем він не є.

Неясним може також для тебе бути, читачу, звідки взялася в Анґрені королева Мева, про яку у час той думали, що разом із армією своєю згинула вона й померла під час нільфгардського липневого вторгнення у Лирію, Рівію й Едірн, що закінчилося повним підкоренням тих країн і окупацією їх імперськими військами. Але ж Мева не загинула, як вважалося, у бою і не потрапила до нільфгардської неволі. Призвавши під штандарт свій ґречну громаду вцілілого лирійського війська й затягнувши кого вдасться, у тому числі найманців і звичайних бандитів, доблесна Мева почала із Нільфгардом партизанську війну. А до герильї такої лісистий Анґрен ідеально підходив — і щоб із засідки вдарити, і щоби зачаїтися десь у хащах яких, бо в Анґрені хащі у достатку є, а як правду сказати, то, окрім хащів, у країні тій нічого немає, що варто було б згадати.

Гуфець Меви — вже називаної у війську її Білою Королевою — скоро зріс у силі й такого набрав завзяття, що міг без страху переправлятися на лівий берег Яруги, аби там, у глибоких тилах ворога, воювати й гуляти уволю.

Тут повертаємося ми до наших баранів, чи то до Битви-на-Мосту. Тактична ситуація виглядала таким чином: партизани королеви Меви, погулявши собі на лівому березі Яруги, хотіли втекти на правий берег Яруги, але наштовхнулися на нільфгардців, які гуляли по правому берегу Яруги й власне хотіли втекти на берег лівий. На отих вищевказаних наштовхнулися ми, на позиції центральній, чи то із самої середини річки Яруги, з кожного боку, зліва чи справа, якимось людом збройним оточені. То, не маючи куди втікати, перетворилися ми на героїв і вкрили себе безсмертною славою. Битву, до речі кажучи, виграли лирійці, бо вдалося їм те, що вони заміряли зробити, чи пак утекти на правий берег. Нільфгардці ж утекли у напрямку невідомому й тим самим битву програли. Я розумію, що все це звучить досить плутано, й маю намір перед публікацією проконсультуватися щодо тексту із якимось військовим теоретиком. Поки ж спираюся на авторитет Кагіра еп Келлаха, єдиного солдата у нашій дружині, — а Кагір підтвердив, що вигравання битв завдяки швидкій втечі з поля бою є допустимим з точки зору більшості мілітарних доктрин.

Участь нашої дружини у битві була, беззаперечно, славетною, але мала також і погані наслідки. Із Мільвою, яка була в цікавому стані, стався нещасний випадок. Решті з нас пощастило настільки, що ніхто серйозніших уражень не отримав. Але ніхто також і профіту не здобув, і навіть подяки не дочекався. Виняток становив відьмак Ґеральт. Бо відьмак Ґеральт, незважаючи на багатократно — і, як бачимо, досить неправдиво — оголошену індиференцію і не раз декларовану нейтральність, проявив у битві завзяття настільки ж велике, наскільки ж занадто театральне, а іншими словами: бився воістину показово, щоб не сказати напоказ. Його помітили, а Мева, королева Лирії, власною рукою посвятила його в рицарі. З того пасовання, як швидко виявилося, було більше неприємностей, ніж ужитку.

А треба ж тобі, милий читачу, знати, що відьмак Ґеральт завжди був людиною скромною, розважливою і холоднокровною, із внутрішнім світом простим і неускладненим, наче держак від алебарди. Втім, несподіване підвищення і показна ласкавість королеви Меви змінили його — а якби не знав я його краще, сказав би, що ввели у пиху. Замість того щоб якнайшвидше й анонімно зникнути зі сцени, Ґеральт стирчав при королівській свиті, втішався гонором, розкошував ласкою і насолоджувався славою.

А нам слава й розголос акурат були потрібні менше за все. Нагадую тим, хто не пам’ятає, що той самий відьмак Ґеральт, тепер пасований рицар, був переслідуваний органами безпеки усіх Чотирьох Королівств у зв’язку зі справою бунту магів на острові Танедд. Мене, особу невинну й чисту, наче сльоза, намагалися обтяжити звинуваченням у шпигунстві. До того треба додати Мільву, яка колаборувалася із дріадами, зі скойа’таелями і, як виявилося, була замішана у славетній різанині людей на рубежах лісу Брокілон. До того належить додати Кагіра еп Келлаха, нільфгардця, громадянина ворожої, як не крути, нації, чию присутність на невластивому боці фронту непросто було б пояснити й усправедливити. Так складалося, що єдиний член нашої дружини, чий життєпис не бруднили справи політичні або кримінальні, був вампіром. Таким-то чином демаскування і розпізнання будь-кого з нас загрожувало усім іншим посадженням на загострені осикові кілки. Кожен день, проведений — спочатку, зрештою, мило й безпечно — у тіні лирійських штандартів, отой ризик збільшував.

Ґеральт, коли я йому про це жорстко нагадав, спершу трохи скривився і надав свої рації, яких він мав дві. По-перше, Мільва після прикрого нещасного випадку з нею все ще потребувала опіки й догляду, а у війську були фельдшери. По-друге, армія королеви Меви прямувала на схід, у напрямку Каед Ду. А наша дружина, перед тим як вона змінила напрямок шляху й впакувалася в описану вище битву, також прямувала до Каед Ду — від друїдів, які там мешкали, мали ми надію отримати якусь інформацію, що могла б допомогти у пошуках Цірі. З прямого шляху до згаданих друїдів зіпхнули нас загони та своєвільні військові, що все гуляли Анґреном. Тепер же, під охороною приязного лирійського війська, у ласці й прихильності королеви Меви, дорога до Каед Ду стала отвором та видавалася простою і безпечною.

Застерігав я відьмака, що це лише здається, що це лише видимість, що ласка королівська перемінлива й на пістрявому конику їздить. Відьмак і слухати не хотів. А чия була правда, швидко події показали. Коли ото стало відомо, що зі сходу, від перевалу Кламат іде у великій силі на Анґрен нільфгардська карна експедиція, військо Лирії швидко завернуло на північ, у бік гір Магакаму. Ґеральтові, як можна здогадатися, абсолютно не підходила ота зміна курсу — спішно було йому до друїдів, а не до Магакаму! Наївний, наче дитина, полетів він до королеви Меви з наміром отримати звільнення від армії й королівського благословення задля своїх приватних інтересів. І в ту мить закінчилася королівська милість і прихильність, а шана і подив до героя Битви-на-Мосту розвіялася, наче дим. Рицарю Ґеральту із Рівії холодним, але твердим тоном нагадали про його рицарські обов’язки щодо Корони. Все ще хвору Мільву, вампіра Регіса й нижчепідписаного наказали додати до колони біженців та цивільних, що тяглися за військом. Кагір еп Келлах, рослий юнак, який жодним чином на цивільного не скидався, був підперезаний біло-синім шарфом і прийнятий у так звану вільну компанію, чи то у загін кавалерії, що складався з різного роду гультіпак, збираних дорогою лирійським корпусом. Таким чином розділили нас, і все вказувало на те, що мандрівка наша скінчилася дефінітивно й цілковито.

Утім, як ти здогадуєшся, дорогий читачу, це аж ніяк не був кінець, та що там, не був то навіть початок! Мільва, коли довідалася про розвиток подій, відразу оголосила себе здоровою і вправною — і перша проголосувала за ретіраду. Кагір закинув у кущі королівські кольори і звіяв з вільної компанії, а Ґеральт тишком вимкнувся з багатих наметів добірного рицарства.

Не стану розводитися над деталями, а модестія[9] не дозволяє мені надмірно підкреслювати мої власні — чималі — заслуги у тій справі. Стверджу факт: у ніч з п’ятого на шосте вересня уся дружина наша тихцем покинула корпус королеви Меви. Перед прощанням із лирійським військом ми не забули добряче забезпечити себе, аніскільки при тому не питаючи згоди у шефа квартирмейстерських служб. Слово «грабунок», якого ужила Мільва, я вважаю занадто образливим. Усе ж належала нам якась гратифікація[10] за нашу участь у пріснопам’ятній Битві-на-Мосту. А якщо не гратифікація, то хоча б компенсація та ліквідація понесених втрат! Якщо брати до уваги трагічний нещасний випадок із Мільвою і навіть не враховувати ран та синців Ґеральта й Кагіра, у битві загинули чи скалічилися усі наші коні — крім мого вірного Пегаса та норовистої Плітки, кобили відьмака. Тож у межах компенсації ми взяли трьох повнокровних кавалерійських коней і одного запасного. Також узяли ми стільки різного спорядження, скільки влізло нам у руки, — заради справедливості, треба сказати, що половину довелося нам пізніше викинути. Як сказала Мільва, таке трапляється, коли крадеш у темряві. Найбільше пожиточних речей набрав з казенних припасів вампір Регіс, який у темряві бачить краще, ніж удень. Регіс додатково понизив обороноспроможність лирійської армії на товстого мишастого мула, якого він вивів із загорожі настільки спритно, що жодна тварина не зафоркала й не затупала. Тож розповіді про звірів, які відчувають вампірів і реагують на їхній запах панічним страхом, треба вважати байками — хіба що йдеться про деяких звірів і деяких вампірів. Додам, що отого мишастого мула маємо ми й досі. Після втрати запасного, який пропав у нас у лісах Заріччя, сполошений вовками, мул несе наш здобуток — а скоріше те, що з нього залишилося. Мул носить ім’я Драакуль. Був так названий Регісом зараз після крадіжки, і так воно й залишилося. Регіса, схоже, те ім’я розважає, і, здається, має воно якесь дотепне значення у культурі й мові вампірів, але нам він того пояснити не схотів, твердячи, що то неможлива для перекладу гра слів.

Таким ото чином дружина наша знову опинилася на шляху, а вже й до того довгий список людей, які нас не любили, подовжився ще сильніше. Ґеральт із Рівії, рицар без страху й докору, залишив шеренги рицарства раніше, ніж рицарське пасування його підтвердили патентом, і ще до того, як придворний герольд вигадав йому герб. А Кагір еп Келлах у великому конфлікті між Нільфгардом і нордлінгами встиг уже битися в обох арміях — і з обох дезертирувати, в обох заробляючи заочний смертний вирок. Та й решта нас не була у кращій ситуації — кінець кінцем, мотузка є мотузкою, а надто дрібна це різниця, за що висіти: за нагану рицарської честі, дезертирство чи за називання військового мула іменем Драакуль.

Тож нехай, читачу, не дивує тебе, що докладали ми воістину титанічних зусиль, аби максимально збільшити відстань, що відділяла нас від корпусу королеви Меви. Що було сил у конях гнали ми на південь, до Яруги, маючи намір переправитися на лівий берег. І зовсім не тільки для того, щоб відгородитися річкою від королеви і її партизанів, а й тому, що пустині Заріччя були менш небезпечні, ніж охоплений війною Анґрен, — до друїдів у Каед Ду набагато розумніше було подорожувати лівим, а не правим берегом. Парадоксально — бо ж на лівому березі Яруги вже була ворожа Нільфгардська імперія. Батьком отієї лівобережної концепції був відьмак Ґеральт, який після виходу з братства пасованих нахаб повернув значною мірою розсудок, можливість логічно мислити і звичну для себе передбачливість. Майбутнє показало, що план відьмака був важливий у своїх результатах і мав наслідки для долі усієї експедиції. Але про це пізніше.

Над Яругою, коли ми туди дісталися, повно вже було нільфгардців, які переправилися по відбудованому мосту біля Червоної Бендюги, продовжуючи наступ на Анґрен — а напевне й далі, на Темерію, Магакам і дідько його знає на що ще, що там запланував нільфгардський генеральний штаб. Не могло бути й мови про форсування річки з ходу, мусили ми затаїтися і чекати, поки переправиться військо. Биті дві доби сиділи ми у надрічному лозняку, культивуючи ревматизм і годуючи москітів. До того ж і погода скоро зіпсувалася, мрячило, віяло як холера, а від холоду зуб на зуб не потрапляв. Такого холодного вересня я не пам’ятав серед багатьох загніздених у пам’яті моїй вереснів. Тож власне тоді, дорогий читачу, знайшовши поміж узятого у лирійському таборі спорядження папір і олівець, почав я — для забиття часу і забуття про незручності — записувати й увічнювати деякі з наших пригод.

Набридлива сльота й вимушена бездіяльність псували нам гумор і пробуджували різні чорні думки. Особливо у відьмака. Ґеральт рахував дні, що відділяли його від Цірі, — а кожен день не на шляху віддаляв його, на його думку, від дівчини все далі. Тепер, у мокрому лозняку, на холоді й дощі, відьмак з години на годину ставав усе більш похмурим і затятим. Я зауважив також, що він сильно шкутильгав, а коли вважав, що ніхто не бачить і не чує, то лаявся і сичав від болю. Бо треба знати тобі, милий читачу, що Ґеральту поламали кістки під час рокошу чародіїв на острові Танедд. Переломи зрослися і вилікувалися магічними стараннями дріад із лісу Брокілон, але, як видно, й далі йому докучали. Відьмак страждав, як кажуть, одночасно від болю тілесного й від душевного, а злий через те він був, наче хрін, — не підступися.

І знову почали переслідувати його сни. Дев’ятого вересня, вранці, бо відсипав він варту, перелякав усіх нас, зриваючись із криком і вихоплюючи меча. Скидалося те на амок, але, на щастя, минуло миттєво.

Відійшов він убік, скоро повернувся з похмурою пикою і заявив не менше, не більше, як те, що теперішнім рішенням він розпускає дружину і що вирушає у подальший шлях на самоті, бо десь там діються речі страшенні, що час підганяє, що стає небезпечно, а він нікого не бажає наражати чи за когось нести відповідальність. Говорив він і резонував так нудно й настільки непереконливо, що нікому не хотілося з ним дискутувати. Навіть красномовний зазвичай вампір відкараскався від нього стенанням плечей, Мільва — плювком, Кагір — сухим нагадуванням, що відповідає він сам за себе, а що до ризику, то не для того він носить меч, аби той йому пояс обтяжував. Проте потім усі завмерли у мовчанні й зі значенням втупили очі у нижчепідписаного, напевно очікуючи, що я скористаюся з оказії й повернуся додому. Не маю додавати, що не дочекалися.

Утім, подія та схилила нас до припинення маразму й підштовхнула до сміливого вчинку — до форсування Яруги. Визнаю, що подія та пробудила мій неспокій, — план бо ж передбачував нічну переправу, цитуючи Мільву й Кагіра, «за кінськими хвостами». Навіть якщо була то метафора — а підозрюю, що не була, — якось не уявляв я собі під час такої переправи ані себе самого, ані мого скакуна, Пегаса, на хвіст якого довелося б мені покластися. Плавання, сказати правду, не було і не є моєю найміцнішою стороною. Якби Матінка Природа хотіла, аби я плавав, у акті створення й у процесі еволюції поспішила б забезпечити мене перетинками між пальцями. Те саме стосувалося і Пегаса.